— Звісно,— відізвався Арон.— Ви сказали, що Лі від нас їде.

— Але він вже не повернеться.

— А куди він їде? — поцікавився Кел.

— У Сан-Франциско, мешкатиме там.

— Ага! — сказав Арон.— А на Головній вулиці є один чоловік, просто на вулиці, який має невеличку плиту, варить там сосиски і вкладає їх у булочки. Продає за п’ятак. А гірчиці можна класти скільки завгодно.

Лі стояв у кухонних дверях, усміхаючись до Адама.

Коли близнюки зібрали свої підручники, Лі сказав:

— До побачення, хлопці.

Вони крикнули «До побачення!» й вискочили з дому.

Адам втупився у свою чашку з кавою і промовив, вибачаючись:

— От негідники! Ось тобі й уся винагорода за десять років служби!

— Мені так більше до вподоби,— сказав Лі.— Якби вони удавали смуток, це була б неправда. Для них це нічого не означає. Можливо, вони іноді думатимуть про мене — кожен окремо. Я не хотів би, щоб вони сумували. Сподіваюся, я не настільки малодушний, щоб отримувати задоволення від того, що за мною сумують,— сказав Лі й поклав на стіл перед Адамом п’ятдесят центів.— Коли вони зберуться увечері на баскетбольний матч, дайте їм ці гроші від мене, скажіть, щоб купили собі оті булочки з сосискою. Мій прощальний дарунок може спричинити харчове отруєння, всяке буває.

Адам подивився на розсувний кошик, який Лі вніс до їдальні.

— Тут усі твої речі, Лі?

— Усе, крім книжок. Вони в ящиках у підвалі. З вашого дозволу я пришлю по них, або сам заїду, коли влаштуюся.

— Так, звичайно. Я сумуватиму за тобою, Лі, хочеш ти того чи ні. Ти справді хочеш відкривати свою книгарню?

— Маю такий намір.

— Ти нам напишеш?

— Не знаю. Треба подумати. Кажуть, чистий поріз гоїться найшвидше. Для мене немає нічого прикрішого за спогади, які тримаються лише завдяки клею на поштових марках. Якщо не можна побачити й почути людину, не можна її торкнутися, найкраще її зовсім відпустити.

Адам підвівся з-за столу.