— Невже? У мене горить усе, що я готую. Надворі стоїть каструля з буряками. Сморід такий, що я не міг її залишити в хаті. Горілі буряки — це щось жахливе. Лі! — раптом вигукнув Адам.— Щось трапилося?

Лі забрав у нього чорну чавунну пательню, поклав її в раковину і залив водою.

— Якби ми мали нову газову плиту, каву можна було б зробити за пару хвилин,— сказав він.— Гадаю, я краще розпалю вогонь.

— Пічка не розпалюється,— повідомив Адам.

Лі підняв кришку:

— А ти колись вичищав попіл?

— Попіл?

— Так, іди собі до кімнати, а я зварю каву.

Адам нетерпляче чекав у їдальні, але наказ виконав слухняно. Нарешті Лі приніс дві чашки кави і поставив їх на стіл.

— Зварив у маленькій сковороді,— пояснив він.— Значно швидше.

Лі нахилився над своїм розсувним кошиком і розв’язав мотузку, якою той був обмотаний. Потім витяг знайому керамічну пляшечку.

— Китайський абсент,— виголосив він.— Цього нг-ка-пі, гадаю, вистачить ще років на десять. Я забув спитати, чи знайшов ти мені заміну.

— Ти не говориш прямо,— сказав Адам.

— Знаю. А ще я знаю, що найкраще просто все сказати і покінчити з цим.

— Ти програв усі гроші у фан-тан.

— Ні. Краще б сталося саме так. Ні, всі гроші при мені. Цей бісів корок розламався — доведеться проштовхнути його в пляшку,— Лі налив собі в каву чорної рідини.— Ніколи ще так не пив. А воно нівроку смачно!

— Смак гнилих яблук,— промовив Адам.

— Так, пам’ятаєш, говорив Сем Гамільтон — смак добрих гнилих яблук.

— То коли ж ти збираєшся розказати мені, що з тобою трапилося? — наполягав Адам.

— Нічого не трапилося,— відповів Лі.— Мені стало самотньо. От і все. Хіба цього не досить?