— І вона стріляла в нього?

— Так.

— Чому?

— Бо він не хотів її відпускати.

— Він колись її чимось образив?

— Я про таке не чув. Він узагалі не здатний її образити.

— Лі, чому вона так вчинила?

— Не знаю.

— Не знаєш чи не хочеш сказати?

— Не знаю.

Кел замовк так надовго, що пальці Лі напружилися і потяглися до зап’ястків. Йому полегшало, коли Кел знову заговорив. Тон у хлопця змінився. В ньому прозвучало благання.

— Лі, ти її знав. Яка вона була?

Лі зітхнув і розслабив руки.

— Скажу тільки те, що думаю. Я можу помилятися.

— То що ж ти думав?

— Келе,— почав Лі,— я думав про це незліченні години, але й досі не знаю. Вона — якась загадка. Мені здається, що вона не така, як інші люди. Їй чогось бракує. Доброти, можливо, або совісті. Можна зрозуміти людей, тільки коли їх відчуваєш у собі. А її я не відчував. Варто мені про неї подумати, як усі почуття поринають у темряву. Я не знаю, чого вона хотіла, чого прагнула. Її переповнювала ненависть, але чому і до чого, просто не уявляю. Це загадка. Й ота її ненависть була нездорова. В ній не було злості. Вона була безсердечна. Не знаю, чи варто мені так з тобою говорити.

— Я мушу знати.

— Навіщо? Хіба тобі не було легше, поки ти не знав?

— Було. Але тепер я не можу зупинитися.

— Маєш рацію,— погодився Лі.— Коли перша невинність минає, зупинитися вже неможливо,— якщо ти не лицемір і не дурень. Але мені більше нема чого тобі сказати, бо я більше нічого не знаю.