Після церкви і клубу праведний гнів охоплював газети. Передовиці вимагали очищення. Поліція погоджувалася, але посилалася на брак засобів, просила збільшення бюджету і подеколи домагалася свого.

Коли наступала стадія передовиць, усі знали, що карти викладено на стіл. Те, що розгорталося далі, ретельністю нагадувало балет. Поліція була готова, ігорні заклади були готові, а газети заздалегідь писали вітальні передовиці. Потім приходив час облави, неквапливої і надійної. Двадцять з гаком китайців, завезених з Паджаро, кілька волоцюг, шість-вісім комівояжерів, які, оскільки були немісцеві, не отримали попередження, потрапляли у поліцейські сіті, ставилися на облік, замикалися у камерах, а вранці штрафувалися і випускалися на волю. Місто пишалося своєю новою бездоганністю, а заклади втрачали лише одну ніч у бізнесі плюс штрафи. Одне з досягнень людини полягає в тому, що вона знає правду, але не вірить у неї.

Восени 1916 року Кел спостерігав за грою у фан-тан у закладі Коротуна Ліма, і його загребли під час облави. У темряві його ніхто не розгледів, і начальник поліції стурбувався, коли знайшов його вранці серед затриманих. Начальник зателефонував Адаму, відірвавши його від сніданку. Адам пройшов два квартали до муніципалітету, забрав Кела, перейшов через вулицю до пошти по кореспонденцію, і вони вдвох пішли додому.

Лі тримав у теплі яєчню Адама і підсмажив два яйця для Кела.

Арон пройшов їдальнею, збираючись до школи.

— Хочеш, я тебе зачекаю,— запропонував він Келу.

— Ні,— відповів Кел. Він, утупившись у тарілку, їв яєчню.

Адам нічого не сказав йому, крім «Ходімо!» у муніципалітеті, після того як подякував начальнику поліції.

Кел проковтнув сніданок, якого не хотів, і з-під вій кидав швидкі погляди на батька. Він нічого не міг зрозуміти з Адамового виразу обличчя. Воно здавалося водночас спантеличеним, сердитим, замисленим і сумним.

Адам дивився у свою кавову чашку. Мовчання наростало, поки його тягар не став нестерпним.

До їдальні зазирнув Лі.

— Кави? — спитав він.

Адам тихо похитав головою. Лі вийшов і цього разу причинив по собі двері.

У тиші, яку порушувало лише цокання годинника, Кел почав боятися. Він відчував якусь силу, що витікала з батька, про існування якої він навіть не здогадувався. По ногах у нього пробігли сверблячі колючки страху, але він боявся ворухнутися, і ноги заніміли. Він стукнув виделкою по тарілці, щоб порушити тишу, але і це клацання поглинула тиша. Годинник розмірено пробив дев’ять разів, але й ці удари поглинула тиша.

Страх трохи зменшився, його місце заступило обурення. Так, мабуть, злиться у пастці лис на свою лапу, яка завела його до пастки.