— Це як ти сказав про розуміння людей. Я її ненавиджу, бо знаю, чому вона пішла. Я знаю — бо частина її є в мені,— він похилив голову, й у голосі звучав відчай.

Лі підскочив.

— Припини негайно! — наказав він.— Чуєш мене? Не дай Боже я тебе на цьому ще впіймаю! Звісно, в тобі це може бути. Як і в кожній людині. Але ти маєш і інше. Ану дивися мені в очі! Дивися на мене!

Кел підвів голову і стомлено промовив:

— Чого тобі треба?

— В тобі є і інший бік. Слухай мене! Ти б і не заморочувався, якби не було того іншого. Не смій іти найлегшим шляхом. Надто просто виправдовуватися своїм родоводом. І думати про таке не смій! А тепер уважно подивися на мене і запам’ятай як слід. Хай що ти зробиш, це зробиш тільки ти сам — а не твоя мати.

— Ти віриш у це, Лі?

— Так, я в це вірю, і тобі теж краще повірити, інакше я переламаю тобі всі кістки.

Коли Кел пішов, Лі знову сів у своє крісло.

— Хотів би я знати,— покаянно подумав він,— що сталося з моєю орієнтальною стриманістю.

4

Відкриття Кела стосовно матері було не стільки новиною, скільки підтвердженням. Протягом довгого часу він знав без подробиць, що існує якась хмара. І його реакція була двобічна. Він відчував мало не задоволення від влади свого знання, міг оцінювати вчинки і вирази, міг інтерпретувати туманні натяки, міг занурюватися в минуле і упорядковувати його. Але все це не компенсувало болю, якого це знання завдавало.

Тіло Кела перебудовувалося і дорослішало, і його гойдали мінливі вітри отроцтва. Однієї миті він був захоплений, чистий і відданий, другої — качався у бруді, третьої — корчився від сорому і поставав знову захопленим і відданим.

Його відкриття загострило всі емоції. Йому здавалося, що він один такий на всьому світі, з такою спадковістю. Він не міг до кінця повірити Лі, як і не усвідомлював, що інші хлопці проходять через те саме.

Цирк у Кейт залишився з ним. Одної миті пам’ять запалювала його тіло чоловічим вогнем, а наступної його нудило від огиди і ненависті до тих спогадів.

Він уважніше придивлявся до Адама і бачив у ньому, ймовірно, більше смутку і зневіри, ніж було насправді. І знову в Кела зростала пристрасна любов до батька і бажання захистити його, винагородити за все, що той вистраждав. У надчутливій душі самого Кела ті страждання відчувалися нестерпними. Він якось випадково увійшов до ванної, коли Адам мився, побачив потворний шрам від кулі та спитав мимоволі:

— Тату, що це за шрам?

Рука Адама метнулася, ніби бажаючи прикрити шрам.

— Та просто стара рана, Келе,— сказав він.— Я ж брав участь у військових кампаніях проти індіанців. Колись розкажу тобі.