— Тоді розкажи мені про батька,— попросив Кел.

— Це можна,— сказав Лі й ненадовго замовкнув.— Сподіваюся, нас ніхто не чує. Говори тихіше.

— Розкажи мені про нього,— повторив Кел.

— Гадаю, твій батько перебільшено має в собі все те, чого бракує його дружині. На мій погляд, його доброта і совість настільки великі, що майже стають недоліками. Вони призводять його до помилок, заважають йому.

— Що він робив, коли вона його покинула?

— Він помер,— сказав Лі.— Він рухався, але був мертвий. Лише нещодавно він наполовину повернувся до життя.

Лі побачив на обличчі Кела якийсь дивний, новий вираз. Очі у нього широко розплющилися, а рот, зазвичай міцно стиснутий, пом’якшав. У цьому обличчі, попри Келову смаглявість, Лі вперше побачив риси Адама. Плечі у Кела трохи тремтіли, як м’яз, що надто довго перебував у напрузі.

— Що з тобою, Келе? — спитав Лі.

— Я люблю його,— відповів Кел.

— Я також його люблю,— сказав Лі.— Не думаю, що я міг би так довго з вами бути, якби не любив його. Він не розумний у житейському сенсі, але дуже хороший. Можливо, найкращий з усіх, кого я знаю.

Кел різко підвівся.

— Добраніч, Лі.

— Ні, зачекай трохи. Ти комусь розказував?

— Ні.

— Тільки не Арону — хоча йому б ти не сказав.

— А раптом він довідається?

— Тоді тобі доведеться стати поруч і підтримувати його. Ще не йди. Коли ти звідси підеш, можливо, ми вже ніколи не зможемо поговорити. Можливо, ти незлюбиш мене за те, що я знаю правду. Скажи мені ось що — ти ненавидиш свою мати?

— Так,— відповів Кел.

— Я хотів знати. Не думаю, що твій батько її колись ненавидів. Він лише тужив.

Кел потягся до дверей — повільно, обережно. Він засунув руки глибоко в кишені.