Раптом Кел підскочив. Він сам не знав, що збирається рухатися. Він закричав, хоча й не знав, що скаже.

— Робіть зі мною, що хочете! — вигукнув він.— Давайте! Кінчайте з цим!

Але і цей крик потонув у тиші.

Адам повільно підвів голову. Дійсно, ніколи раніше не дивився Кел батькові в очі, як і більшість людей не дивиться в очі своїм батькам. Райдужка Адамових очей була блакитна, з темними радіальними рисочками, які губилися у безодні його зіниць. І в глибині обох зіниць Кел бачив відображення свого власного обличчя, немов звідти на нього дивилися два Кели.

— Я тебе підвів, так? — тихо спитав Адам.

Це було гірше, ніж лайка.

— Про що ви говорите? — пробелькотів Кел.

— Тебе захопили в ігорному домі. А я не знаю, як ти туди потрапив, що ти там робив, чому ти пішов туди.

Кел безсило опустився на стілець і втупився у свою тарілку.

— Ти граєш в азартні ігри, сину?

— Ні, сер. Я просто дивився.

— Ти бував там раніше?

— Так, сер. Багато разів.

— Навіщо ти ходиш туди?

— Не знаю. Я не можу знайти собі місця ночами — як-от бродячий кіт.— Думка про Кейт і цей кволий жарт видалися йому огидними.— Коли мені не спиться, я гуляю містом. Намагаюся, щоб це минулося.

Адам зважував кожне своє слово.

— А твій брат також блукає містом?

— Ні, сер, ні. Йому б таке і на думку не спало. Він — він не бентежний.

— От бачиш. Я нічого не знаю,— сказав Адам.— Я нічого не знаю про вас.

Келу хотілося кинутися батькові на шию, обійняти, і щоб батько обійняв його. Він прагнув якогось несамовитого прояву співчуття і любові. Він узяв своє дерев’яне кільце для серветки і надягнув собі на вказівний палець.