— П’ять тисяч доларів.

— Ти? Не можу повірити.

Кел мовчав.

— Вірю,— сказав Віль.— У борг?

— Так, сер.

— А який відсоток?

— Ніякий.

— Гарний хід. Де ж ти їх візьмеш?

— Цього я вам не скажу, сер.

Віль покрутив головою і розсміявся. Його переповнювало задоволення.

— Може, це безглуздо, проте я тобі вірю,— а я далеко не дурень,— він запустив двигун, а потім знову заглушив.— Хочу, щоб ти уважно послухав. Ти газети читаєш?

— Так, сер.

— Ми от-от можемо вступити у війну.

— Схоже на те.

— Так вважає багато людей. Так от, ти знаєш нинішні ціни на боби? Тобто, за скільки можна продати сто мішків у Салінасі?

— Не впевнений. Гадаю, від трьох до трьох з половиною центів за фунт.

— Що значить — не впевнений? Звідки ти знаєш?

— Я ж збирався просити у батька дозволу хазяйнувати на ранчо.

— Ясно. Але ти не хочеш цим займатися сам. Ти надто розумний. Орендаря твого батька звати Рантані. Він — швейцарський італієць, чудовий фермер. Обробляє майже п’ятсот акрів землі. Якщо ми йому гарантуємо п’ять центів за фунт, надамо позику на посівний матеріал, він посадить боби. Так само, як і кожний другий фермер у цих краях. Ми можемо укласти угоду на п’ять тисяч акрів під боби.

— Що ми робитимемо з бобами за п’ять центів на ринку по три центи? — здивувався Кел.— А, зрозумів! Та чи можемо ми мати впевненість?