— Ми з тобою партнери? — спитав Віль.

— Так, сер.

— Так, Вілю. Кажи мені «ти».

— Так, Вілю.

— Як швидко ти можеш дістати п’ять тисяч доларів?

— До наступної середи.

— Згода!

Товстий чоловік і тоненький смаглявий хлопець урочисто потиснули один одному руки.

Віль, не відпускаючи руку Кела, сказав:

— Тепер ми партнери. Я маю контракт з Британським закупівельним агентством. А ще маю приятеля в Інтендантському корпусі. Закладаюся, що ми зможемо продати всі сушені боби, які дістанемо, за десять центів фунт, або й більше.

— Коли ви зможете їх продати?

— Раніше, ніж ми щось підпишемо. А тепер хочеш з’їздити до старого будинку і поговорити з Рантані?

— Так, сер,— відповів Кел.

Віль запустив мотор, і громіздкий зелений автомобіль незграбно виїхав на бічну дорогу.

Розділ 42

Війна завжди приходить до когось іншого. У Салінасі ми всі усвідомлювали, що Сполучені Штати — найславетніша і наймогутніша держава на світі. Кожен американець з народження вміє стріляти, й один американець вартий десяти або й двадцяти іноземців у бою.

Експедиція Першинга49 до Мексики після Панчо Вільї50 підірвала на короткий час один з наших міфів. Ми свято вірили, що мексиканці не вміють влучати в ціль, а до того ж вони всі ледащі й дурнуваті. Коли бійці нашої власної Роти С знесилені повернулися з кордону, вони розповідали, що то все неправда. Мексиканці уміють стріляти як слід, дідько їх забери! А вершники Вільї кращі й витриваліші за наших міських хлопців. Два вечори на місяць військової підготовки не надто добре загартували наших. А ще мексиканці, схоже, перехитрили і заманили у пастку Чорного Джека Першинга. Коли до мексиканців приєднався їхній союзник — дизентерія, все перетворилося на суцільне пекло. Чимало наших хлопців так ніколи й не оговталося.

Ми чомусь не пов’язували німців з мексиканцями. Ми знову повернулися до своїх міфів. Один американець вартий двадцяти німців. Оскільки це правда, нам лише треба діяти суворо, щоб поставити кайзера на місце. Він не наважиться втручатися у нашу торгівлю — але він наважився. Він не насмілиться топити наші пароплави — але він насмілився, тому не було іншого виходу, як тільки з ним воювати.

Війна, принаймні спочатку, стосувалася інших. Ми — я, моя сім’я, наші друзі — сиділи десь на гальорці, й це було захопливо. А оскільки війна завжди існує для когось іншого, то, звісно, й убивали когось іншого. Але Матір Божа! Це також виявилося неправдою. Потроху стали приходити жахливі, скорботні телеграми, і вже йшлося про наших братів. Ми були далеко, зі шість тисяч миль від гніву й галасу, але це нас не рятувало.