— Грається! — пирхнув Лі.— Він уже роками не грається.

— Гаразд, менше з тим,— вів далі Адам.— Сьогодні я зустрів містера Кілкенні, отого, що викладає в старших класах. Він гадав, що я знаю. Уявляєш, що робить цей хлопець?

— Ні,— відповів Лі.

— Він пройшов програму всього наступного року. Він збирається складати іспити до коледжу і заощадити цілий рік. І Кілкенні переконаний, що в нього все вийде. Що скажеш на це?

— Винятково. А навіщо це йому потрібно?

— Як навіщо? Закінчити школу на рік раніше!

— Але для чого?

— Дідько, Лі! Він амбітний. Невже це незрозуміло?

— Ні,— сказав Лі.— Мені таке незрозуміло.

— І головне — ні пари з вуст! Цікаво, чи знає про це його брат?

— Гадаю, Арон хотів би зробити сюрприз. Нам не слід заговорювати про це, поки він сам не розповість.

— Напевне, ти маєш рацію. Знаєш що, Лі? Я ним пишаюся. Неймовірно пишаюся. Мені страшенно приємно. Шкода, що Кел не має таких амбіцій.

— Хтозна,— відізвався Лі.— Можливо і він має свій секрет.

— Можливо. Бачить Бог, він також рідко буває вдома. Як по-твоєму, це для нього добре — не триматися хати?

— Кел намагається знайти себе,— сказав Лі.— На мій погляд, ці особисті хованки — річ звичайна. Багато людей шукає себе все життя, часто — безнадійно.

— Тільки подумати! — Адам не міг заспокоїтися.— Виконати програму за рік наперед! Коли він нам розкаже, треба буде зробити йому подарунок.

— Золотий годинник,— запропонував Лі.

— Гарна ідея,— погодився Адам.— Куплю годинник, віддам гравірувальнику і триматиму напоготові. Що там написати?

— Гравірувальник підкаже,— сказав Лі.— А через дві доби курку виймаєш, видаляєш кістки і кладеш м’ясо назад.

— Яку курку?