Одного пообіддя Арон підійшов до Лі й спитав:

— Де тато?

— Голиться.

— Я не прийду сьогодні на вечерю,— сповістив Арон. У ванній кімнаті він став у батька за спиною і звернувся до намиленого відображення у дзеркалі.— Містер Рольф запросив мене на вечерю до себе.

Адам витер бритву туалетним папером.

— Чудово,— сказав він.

— Можна я прийму ванну?

— Я за хвилину закінчую.

Коли Арон пройшов вітальнею, попрощався і вийшов, Кел і Адам дивилися йому вслід.

— Він напахтився моїм одеколоном,— зауважив Кел.— Я й досі чую запах.

— Напевне, там буде неабиякий прийом,— одізвався Адам.

— Не можна його звинувачувати в тому, що він хоче відсвяткувати. Він тяжко працював.

— Відсвяткувати?

— Іспити. Невже він не розповів? Він склав іспити.

— А, так, іспити... Так, звісно, він мені розповів. Молодець. Я ним пишаюся. Мабуть, подарую йому золотий годинник.

— Нічого він вам не розповідав,— різко сказав Кел.

— Розповів, розповів. Сьогодні вранці.

— Сьогодні вранці він про це ще не знав.

Кел підвівся і вийшов з дому.

Він швидко йшов Центральною авеню у сутінках, що згущалися, проминув парк і будинок, де колись мешкав Джексон-Камяний-Мур Толлот54, подалі від вуличних ліхтарів, туди, де вулиця переходила у заміську дорогу, і звернув подалі від ферми Толлота.