Вони йшли мовчки, але Кел не міг довго терпіти.

— Ти знаєш про Арона?

— Знаю,— мовила вона й помовчала.— Розгорни мій зошит і подивися на другій сторінці.

Кел пошукав серед підручників. У зошиті лежала дешева листівка. «Люба Абро, я не почуваюся чистим. Я не гідний тебе. Не жалкуй. Я в армії. Не наближайся до мого батька. Прощавай. Арон»,— було написано на ній.

Кел різко захлопнув книжку.

— От гад,— пробурмотів він собі під ніс.

— Що?

— Нічого.

— Я почула, що ти сказав.

— Ти знаєш, чому він поїхав?

— Ні. Думаю, можу здогадатися — скласти два і два. Але не хочу. Я не готова до... Хіба що ти мені сам хочеш розповісти.

— Абро,— раптом спитав Кел.— Ти ненавидиш мене?

— Ні, Келе, але ти трохи ненавидиш мене. Тільки чому?

— Я... я тебе боюся.

— Даремно.

— Я зробив тобі більше зла, ніж ти гадаєш. І ти — дівчина мого брата.

— Яке ти мені міг зробити зло? І я зовсім не дівчина твого брата.

— Гаразд,— гірко сказав Кел,— я тобі розповім, але не забувай, що ти мене сама попросила. Наша мати була повія. Вона тримала заклад тут, у місті. Я про це дізнався дуже давно. У вечір Дня подяки я відвів туди Арона і показав йому її. Я...

— А він що зробив? — схвильовано вигукнула Абра.

— Він розлютився — просто оскаженів. Горлав на неї. Надворі збив мене з ніг і втік. Наша люба матуся наклала на себе руки; а мій батько, він... з ним щось трапилося. Тепер ти все про мене знаєш. Тепер ти маєш причину триматися від мене якнайдалі.