— Тепер я знаю все про нього,— спокійно промовила Абра.

— Про мого брата?

— Про твого брата.

— Він був хороший. Що це я кажу? Він і є хороший. Він не підлий і не брудний, як я.

Вони йшли дуже тихою ходою. Абра зупинилася, зупинився і Кел, і вона глянула йому в обличчя.

— Келе,— сказала вона,— я вже давно знаю про вашу матір.

— Знаєш?

— Чула, як про неї говорили мої батьки, коли думали, що я сплю. Я хочу тобі дещо розказати, і про це розказувати хоч важко, однак необхідно.

— Ти хочеш?

— Я мушу. Не так давно я виросла і вже не була маленькою дівчинкою. Ти мене розумієш?

— Так,— відповів Кел.

— Ти впевнений, що розумієш?

— Так.

— Тоді гаразд. Важко сказати це зараз. Шкода, що я не сказала тоді. Я вже не кохаю Арона.

— Але чому?

— Я намагалася збагнути. Коли ми були дітьми, ми жили у казці, яку вигадали самі. Та коли я виросла, казки мені було вже недосить. Мені стало потрібно щось інше, тому що казка перестала бути правдою.

— Але ж...

— Зачекай — дай мені закінчити. Арон не подорослішав. Можливо, він ніколи не подорослішає. Йому потрібна казка, він хотів, щоб усе було, як він собі намріяв. Він не терпів, колись щось ішло не за його задумом.

— А ти?

— Я не хочу знати, як воно буде. Я просто хочу жити тим, що є. Бачиш, Келе, ми стали в чомусь чужими. Ми зустрічалися, тому що звикли до того. Але я вже не вірила в казку.