— А Арон?

— А він збирався робити все по-своєму, навіть якби йому довелося вирвати з корінням увесь світ.

Кел утупив очі в землю.

— Ти мені віриш? — запитала Абра.

— Намагаюся збагнути.

— Коли ти дитина, то вважаєш себе центром усесвіту. Все відбувається тільки для тебе. Інші люди? Та вони просто тіні, призначені лише для того, щоб було з ким поговорити. Та коли виростаєш, то знаходиш своє правдиве місце, набуваєш свій правдивий розмір і форму. Ти щось даєш людям, люди дають щось тобі. Так гірше, але водночас і краще. Я рада, що ти мені розповів про Арона.

— Чому?

— Бо тепер я знаю, що нічого не вигадала. Він не міг перенести правди про свою матір, тому що вона йде всупереч тій історії, яку він хотів прожити,— а іншої він не хотів. Ось він і вирвав з корінням світ. Так само він вирвав з корінням мене, Абру, коли надумав стати священиком.

— Мені треба все обміркувати,— сказав Кел.

— Віддай мені підручники,— попросила Абра.— І скажи Лі, що я зайду. Тепер я почуваюся вільною. Мені також треба подумати. Здається, я кохаю тебе, Келе.

— Я не хороший.

— Саме тому, що ти не хороший.

Кел майже побіг додому.

— Вона прийде завтра,— повідомив він Лі.

— Еге, та ти щось розхвилювався,— зауважив Лі.

4

Увійшовши до себе в дім, Абра рухалася навшпиньках. У вестибюлі вона кралася попід стінкою, щоб не зарипіла підлога. Вона вже почала підніматися вкритими килимом сходами, але передумала і пішла на кухню.

— Ну, нарешті,— сказала їй мати.— Ти не одразу пішла додому.

— Мені довелося залишитися після уроків. Татові краще?