Лі зайшов до Адама і побачив, що той намагається відкрити коробку з газетними вирізками про його батька.

3

Того пообіддя дув холодний вітер. Адам наполягав, що йому треба піти до призовної комісії. Лі його добре закутав і відпустив.

— Тільки гляди, щойно запаморочиться голова, негайно сідай, хай де будеш.

— Неодмінно,— погодився Адам.— У мене сьогодні ані разу не було запаморочення. Можливо зайду дорогою до Віктора, попрошу його перевірити мені зір.

— Зачекай до завтра. Підемо разом.

— Там побачимо,— відповів Адам і рушив у путь, браво розмахуючи руками.

Абра прийшла з сяючими очима і червоним від морозяного вітру носом; від неї віяло таким задоволенням, що Лі, побачивши її, тихо засміявся.

— А де тістечка? — вимогливо спитала вона.— Сховаймо їх від Кела,— Абра всілася на кухні.— Як же мені приємно знову тут у вас бути!

Лі заговорив і осікся, а потім те, що він хотів сказати, здалося йому дуже правильним — тільки треба говорити обачливо. Він нахилився до неї.

— Знаєш, я мало чого бажав у своєму житті,— почав він.— Я рано навчився нічого не бажати. Бажання приносять лише заслужене розчарування.

— Але зараз ви чогось бажаєте,— весело сказала Абра.— І що ж це таке?

— Я бажав би, щоб ти була моєю донькою! — мало не викрикнув Лі й сам страшенно здивувався. Він пішов до плити, вимкнув газ під чайником, а потім знову його запалив.

— І я б хотіла, щоб ви були моїм батьком,— тихо промовила Абра.

Лі глянув на неї і швидко відвів очі.

— Справді?

— Так, справді.

— А чому?

— Бо я вас люблю.