— Так.

— Він по самісіньку маківку набитий усім хорошим і всім поганим. Мені здається, що одна особа могла б тільки пальцем ворухнути...

Абра схилила голову над своїм чаєм.

— Він попросив мене поїхати з ним до Алізаля, коли розцвітуть дикі азалії.

Лі обіперся руками об стіл і нахилився до Абри.

— Не хочу питати, чи ти поїдеш.

— І не питайте,— відізвалася Абра.— Я їду.

Лі сів навпроти неї.

— Не пропадай з цього дому надовго,— попросив він.

— Мої батько й мати не хочуть, щоб я тут бувала.

— Я бачив їх тільки раз,— сказав Лі без церемоній.— Вони здавалися непоганими людьми. Буває таке, Абро, що найдивовижніші ліки виявляються дієвими. Цікаво, чи не допомогло б, якби вони дізналися, що Арон щойно успадкував понад сто тисяч доларів?

Абра серйозно кивнула, та ледь стрималася, щоб кінчики вуст не розтяглися в усмішці.

— Гадаю, допомогло б. Не знаю тільки, як донести до них цю новину,— сказала вона.

— Люба моя,— відповів їй Лі,— якби я почув таку новину, моїм першим поривом було б комусь зателефонувати. Може, в тебе знайдеться якась балакуча родичка.

Абра кивнула.

— А ви б їй сказали, звідки з’явилися ті гроші?

— От цього я б не говорив,— рішуче відтяв Лі.

Абра подивилася на будильник, що висів на стінці на цвяшку.

— Майже п’ята,— сказала вона.— Треба йти. Мій батько хворіє. Я думала, може, Кел повернеться після військової підготовки.

— Приходь до нас якомога скоріше,— попросив Лі.