Наскільки завчасно перед дією стресогенного чинника ви отримуєте попередження? Кожного дня ви ходите на таємничу зустріч: вас із зав’язаними очима заводять у кімнату і садовлять у велике зручне крісло. Тоді, з імовірністю приблизно 50 на 50, але без попередження, або приємний оксамитовий голос читає вам улюблену дитячу казку і ви поринаєте в сон, або вам на голову вивертають відро крижаної води. Перспектива не з найкращих, так? Чи стане ця зустріч більш приємною для вас, якщо вам розкажуть, що саме з вами відбуватиметься через 5 секунд? Мабуть, ні — це замалий період часу, щоб психологічно підготуватися і знайти для себе якісь переваги. А якщо ви знатимете варіант розвитку подій задовго наперед? Чи хотіли би ви, щоб усемогутній голос сказав вам: ­«Через 11 років і 27 днів на тебе впродовж 10 хвилин литиметься крижана вода». Інформація, надана за дуже короткий або за дуже довгий період часу до дії стресогенного чинника, не має позитивного впливу на очікування з точки зору психології.

Деякі види прогнозної інформації можуть навіть посилити сукупний вплив очікування як стресогенного чинника. Наприклад, якщо стресогенний чинник по-справжньому жахливий. Чи заспокоїть вас таке повідомлення від всемогутнього голосу: «Завтра з тобою станеться невідворотна ситуація і тобі покалічить ліву ногу, але з правою нічого не станеться»?

Так само прогнозна інформація може лише погіршити ситуацію, якщо буде надто розмитою. У нашому світі після теракту 11 вересня будь-який непевний прогноз може завдати величезного стресу, наприклад, такі лякаючі гороскопи: «Помаранчевий рівень небезпеки. Ми не знаємо, яка ­халепа на вас чекає, але будьте надзвичайно обережними в усьому наступні кілька днів».^[88]

Загалом можна зробити висновок, що передбачуваність не завжди здатна вберегти нас від стресу. Більш систематичні досліди на тваринах показали, що цей чинник працює лише за умови середньої частоти та інтенсивності стресогенних чинників, а також достатньої завчасності та достовірності наданої інформації.

ТОНКОЩІ КОНТРОЛЮ

Для того щоб розібратись у деяких важливих тонкощах впливу чинника контролю на стрес, повернімося до прикладу щура, який отримує удари електричним струмом. Його натренували натискати важіль, щоб запобігти ударам, і тепер він, як скажений, барабанить по ньому. Важіль насправді ні на що не впливає, щур продовжує отримувати удари струмом, але з меншими шансами на появу виразки, адже вважає, що він конт­ролює ситуацію. Коли ми впроваджуємо відчуття контролю у структуру експерименту, це знижує інтенсивність стресової реакції, бо щур міркує так: «Десять ударів за годину. Непогано. Тільки подумати, наскільки все було б гірше, якби я не контролював усе це за допомогою мого важеля». Але якщо це призведе до протилежного ефекту і впровадження відчуття контролю змушує щура думати: «Десять ударів за годину, що зі мною не так? Я ж маю важіль, я повинен був запобігти цим ударам, це все моя провина». Якщо ви вважаєте, що контролюєте дію стресогенного чинника, яка насправді перебуває поза межами вашого контролю, ви можете почати думати, що неминучі речі відбуваються з вашої вини.