Через невідповідне відчуття контролю в умовах негативних подій ми можемо почувати себе дуже погано. Коли ми втішаємо людину, яка переживає якусь трагедію, ми часто намагаємося мінімізувати її відчуття контролю: «Це не твоя провина, ніхто б не зміг загальмувати вчасно; вона вискочила просто під колеса»; «Ти нічого не міг із цим зробити, ти докладав усіх можливих зусиль, просто економіка в країні зараз така слабка»; «Дорогенька, його б не врятував навіть найкращий лікар у світі». А іноді суспільство буває настільки жорстоким і бездушним, що звинувачує в певній ситуації певну людину, перебільшуючи значення її особистого контролю над цією ситуацією: «Вона сама цього хотіла, якщо так одягнулася» (ніби жертви зґвалтування здатні завадити ґвалтівнику); «Шизофренія вашої дитини викликана вашим методом виховання» (це згубне переконання панувало у психіатрії десятки років, доки не було доведено нейрохімічний характер цього захворювання); «Якщо б вони спробували асимілюватися, то не мали би цих проблем» (ніби меншини мають силу запобігти своєму переслідуванню).

Вплив відчуття контролю на перебіг стресу дуже залежить від контексту. Загалом, якщо певний стресогенний чинник передбачає можливість легко уявити, наскільки гіршою могла бути ваша ситуація, штучне відчуття контролю допомагає. «Це було жахливо, але наскільки було б гірше, якби я не зробив Х». Але коли стресогенний чинник і справді серйозний і вкрай негативний, штучне відчуття контролю руйнує — важко уявити собі ще гірший варіант розвитку подій, якого можна було б уникнути, зате легко дорікати собі за нездатність запобігти цій катастрофі. Краще не думати, що ви могли проконтролювати неконтрольовані речі, якщо наслідки є жахливими. Люди з сильним внутрішнім локусом контро­лю (інакше кажучи, люди, які думають, що є господарями власного життя, а все, що відбувається навкруги, є наслідками їхніх дій) мають більшу інтенсивність стресової реакції, ніж люди з зовнішніми локусами, коли вони стикаються з чимось неконтрольованим. Це становить особливий ризик для людей похилого віку (особливих літніх чоловіків), оскільки життя підносить їм дедалі більше ситуацій поза їхнім контролем. Як ми побачимо в останньому розділі, є навіть тип особистості, чия схильність до посилення внутрішнього контролю в умовах негативної, неконтрольованої ситуації значно підвищує ризик виникнення певної хвороби.

Такі тонкощі контролю та передбачуваності допомагають пояснити одну властивість досліджень теми стресу, яка вносить певну неясність. Загалом що менше контролю та передбачуваності, то більший ризик появи хвороби, зумовленої стресом. Однак експеримент на мавпах, проведений Джозефом Брейді 1958 року, породив гіпотезу, що більший ступінь конт­ролю та передбачуваності викликає виразку. Половина тварин у групі могли натискати важіль, щоб запобігти удару електричним струмом (мавпи «керівники»), а інша половина були прикуті до «керівників» і отримували удар струмом разом з ними. Виявилося, що в мавп-керівників був більший ризик появи виразок. А на основі таких досліджень була сформована концепція «синдрому стресу керівника» і пов’язаний з нею образ людини-керівника, що несе тягар контролю, лідерства та відповідальності. Бен Нательсон з Медичного центру у справах ветеранів з Іст-Оранджу, штат Нью Джерсі, та Джей Вайс відзначили певні проблемні місця цього дослідження. По-перше, його проводили з такими параметрами, за яких контроль та передбачуваність виступали у негативному аспекті. По-друге, мавпи «керівники» та «підлеглі» відбиралися не в довільному порядку; навпаки, керівниками призначалися ті мавпи, які під час пілотних досліджень першими натискали кнопки. Мавпи, які натискали швидше за інших, були більш емоційно реактивними тваринами, тож вийшло так, що Брейді відібрав у групу керівників мавп, які були схильні до появи виразки. Загалом керівники усіх видів радше викликають появу виразки в інших, а не отримують її самі, як ми дізнаємося у Розділі 17.