Збуджений нейрон передає інформацію іншим нейронам за допомогою хімічних сигналів у синапсах, точках контакту між нейронами. Коли імпульс досягає кінцевої гілки нейрона, який подає сигнал, він стимулює виділення молекул нейромедіатора. Нейромедіатори розсіюються у вузькій щілині і прив’язуються до рецепторів на кінцевій гілці суміжного нейрона.

Один маленький момент: що стається з молекулою нейромедіатора після того, як вона виконала свою роботу й активувала рецептор? У деяких випадках вона використовується повторно — її повторно захоплює кінцева гілка аксону першого нейрона і приховує для подальшого використання. Або ж цю молекулу буде зруйновано в синапсі, після чого її вимиє з організму (вона потрапить у спинномозкову рідину, потім у кров, а потім у сечу). Якщо нейромедіатори не прибрати в якийсь із цих двох способів, у синапсі перебуватиме надмірна кількість нейромедіаторів, що дасть другому нейрону сигнал сильніший, ніж зазвичай. Отже, позбавлення цих сильних за дією месенджерів належним чином є обов’язковим компонентом нормальних комунікаційних процесів між нейронами.

У мозку перебувають трильйони синапсів. Чи потрібні нам трильйони нейромедіаторів з унікальною хімічною структурою? Звісно, що ні. Організм здатен генерувати нескінченну кількість повідомлень за допомогою обмеженої кількості месенджерів (подумайте, скільки слів ми можемо скласти з обмеженої кількості літер алфавіту). Організм просто має слідувати певним правилам, які дозволяють тому самому месенджеру передавати різні значення, грубо кажучи, у різних контекстах. В одному синапсі нейромедіатор А надсилає повідомлення, пов’язане з діяльністю підшлункової залози, а в іншому синапсі той самий нейромедіатор може надсилати повідомлення про юнацьку закоханість. У нашому організмі багато нейромедіаторів, можливо, декілька сотень, але точно не трильйони.

Отже, ми розібралися в загальних рисах, як нейрони спілкуються один з одним за допомогою нейромедіаторів. Переконливі докази говорять нам, що під час депресії в мозку порушується баланс нейромедіаторів норепінефрину, серотоніну і дофаміну. Перед тим як проаналізувати ці докази, важливо прояснити один момент. Ви, напевно, думаєте: «Хіба ми не читали щось про норепінефрин та симпатичну нервову систему десь на початку книжки?» Так і було, і це підкреслює різноманіття ролей, які відіграє кожен нейромедіатор. В одній частині тіла (наприклад, у серці) норепінефрин є месенджером, який сповіщає про збудження внаслідок страху, сексу, втечі або бійки, тоді як у нервовій системі норепінефрин певним чином пов’язаний із симптомами депресії.