Ревізіоністська теорія № 1 — гіпотеза під назвою «нейромедіаторів не занадто мало, а занадто багато». Невелике вступне слово. Якщо хтось постійно кричить на вас, ви перестаєте його слухати. Аналогічно, якщо ви наповните клітину великою кількістю нейромедіаторів, клітина не буде їх «слухати» з такою самою уважністю, як раніше,— вона зменшить кількість рецепторів для цього нейромедіатора, щоб зменшити його чутливість до цього месенджеру. Якщо, наприклад, ви подвоїте обсяг серотоніну, який сягає дендритів клітини, і ця клітина зменшить свої серотонінові рецептори на 50 %, зміни буде майже нівельовано. Якщо клітина зменшить кількість таких рецепторів менш ніж на 50 %, у чистому підсумку серотонін надсилатиме більше сигналів у синапсі; якщо кількість рецепторів скоротиться більш ніж на 50 %, сигналів буде відповідно менше. Інакше кажучи, сила сигналу в синапсі залежить від того, наскільки голосно кричить перший нейрон (кількість випущених нейромедіаторів) і наскільки уважно слухає другий нейрон (скільки він має рецепторів для нейро­медіатора).

Зі вступом покінчено, перейдімо до теорії. Вона говорить, що початкова проблема полягає в надмірній кількості норепінефрину, серотоніну та/або дофаміну в частинах мозку людей, які страждають на депресію. Що відбувається, коли людині виписують антидепресанти, які посилюють сигнали цих нейромедіаторів? По-перше, це має погіршити симптоми депресії (деякі психіатри доводять, що саме це і відбувається). За декілька тижнів такого режиму дендрити заявляють: «Цей нейромедіатор нестерпний. Пропонуємо значно зменшити кількість наших рецепторів для нього». Якщо це стається і, що є ключовим пунктом теорії, ефект від посиленого сигналу нейромедіатора нівелюється, проблема, пов’язана з надмірною кількістю сигналів нейромедіатора, усувається і людина почувається краще.

Ревізіоністська теорія № 2 — «Все ж таки кількість норепінефрину, серотоніну та/або дофаміну надто мала». Ця теорія навіть складніша за першу і також потребує певного вступу. Не тільки дендрити містять рецептори для нейромедіаторів. Виявляється, що і кінцеві гілки аксонів нейрона, що надсилає, також мають рецептори для тих самих нейромедіаторів, які випускаються цим нейроном. Яку ж мету можуть переслідувати ці так звані авторецептори? Нейромедіатори випускаються, потрапляють у синапс, прив’язуються до стандартних рецепторів у другому нейроні. Однак деякі молекули нейромедіатора повертаються назад і прив’язуються до авторецепторів. Вони виступають у ролі певного зворотного сигналу; якщо, скажімо, 5 % випущених нейромедіаторів досягають авторецепторів, перший нейрон може порахувати свої відростки, помножити на 20 і вирахувати, скільки нейромедіаторів він випустив. Після цього він може приймати якесь рішення — чи потрібно мені випускати ще більше нейромедіаторів чи варто вже зупинитися? Чи потрібно починати синтезувати більшу кількість? І так далі. Якщо цей процес дозволяє першому нейрону вести підрахунки витрат нейромедіаторів, що станеться, якщо цей нейрон значно знизить кількість цих авторецепторів? Недооцінивши кількість випущених нейромедіаторів, нейрон ненавмисне почне збільшувати кількість нейромедіаторів, які він синтезує і виділяє.