Наступним чинником є те, що бідна людина часто не може ефективно впоратися зі стресогенним чинником, бо не має резервних ресурсів, можливості будувати плани на майбутнє, а є лише необхідність пережити кризу. А якщо кризу і вдається подолати тепер, то це доведеться відплатити в майбутньому — висловлюючись метафорично, або ж і не метафорично, бідна людина оплачує оренду житла грошима, які бере в борг у лихварів. Все має вирішуватися реактивно, цієї ж миті. І через це збільшується ймовірність, що до виникнення наступного стресогенного чинника людина ще не встигне відновити сили від попереднього. Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими — це здебільшого розкіш, яку може дозволити собі більш забезпечений клас.

На додачу до сильного стресу та обмежених методів його подолання бідна людина не може вимістити свої негативні емоції. Пережили незнач­ний стрес і хочете з’їздити на відпочинок, купити велосипед або взяти уроки гри на гітарі, щоб відновити душевний спокій? Не той випадок. А може, покинути роботу, що змушує переживати сильний стрес, і побути якийсь час вдома, подумавши, чим би хотілося зайнятись у житті? Не тоді, коли велика родина чекає вас удома із зарплатою, а в банку ні копійки. Можливо, хоча б почати бігати регулярно, щоб випустити пару? За статистикою, бідні люди зазвичай живуть у криміногенних районах, тому пробіжка в такій місцині буде додатковим стресогенним чинником.

І нарешті, необхідність багато працювати і доглядати за дітьми майже позбавляє соціальної підтримки — якщо всі, кого ви знаєте, працюють на двох-трьох роботах, ви та ваші близькі, хай як хочеться, не будете мати багато часу на підбадьорливі розмови. Отже, загалом бідність супроводжується значною кількістю стресогенних чинників — і хоча вчені ще не дійшли спільної думки щодо того, чи зазнають бідні люди впливу серйозніших і масштабніших стресогенних чинників, вони точно стикаються з багатьма хронічними щоденними стресовими ситуаціями.

Усі ці негаразди свідчать про те, що низький соціально-економічний статус (СЕС зазвичай вимірюється комбінацією показників доходу, умовами праці, життя та наявністю освіти) супроводжується хронічною активністю стресової реакції. Ця точка зору стала темою лише декількох досліджень, але вони її підтримали. Перше стосувалося учнів школи в Монреалі, місті з достатньо стабільним соціумом і низьким рівнем злочинності. Підвищений рівень глюкокортикоїдів було зафіксовано вже у шестирічних та восьмирічних дітей з нижчим СЕС. А до десяти років прослідковувалось уже досить суттєве відхилення — у дітей з низьким СЕС у середньому рівень глюкокортикоїдів був удвічі більшим, ніж у дітей з високим СЕС. Інше дослідження стосувалося населення Литви. 1978 року чоловіки в Литві, що тоді була частиною СРСР, мали такий самий рівень смертності від серцево-судинних захворювань, як і чоловіки в сусідній Швеції. 1994 року, невдовзі після розпаду Радянського Сою­зу, рівень смертності в Литві був у чотири рази вищий, ніж у Швеції. 1994 року СЕС не мав впливу на рівень глюкокортикоїдів у Швеції, а от у Литві зв’язок був сильним.