На це відповідає пан Довбуш. Дотепер уся Верховина повторює ту відповідь:

Такою була остання воля, останній наказ Довбуша, ватажка чорногірських опришків.

Позбігалися до нього різні люди, княжий управитель, ґазди, сусіди Дзвінки та перехожі. Питали його:

«Чи хочеш прийняти святі таїни?»

«Чи бажаєш сповіді та причастя?»

«Вже-м і висповідався, вже і посвятився, коли ступав на цю дорогу – дорогу лісового чоловіка», – поважно відповідав Довбуш. Так свідчать судові акти.

«Де твої скарби? – питали його інші. – Скажи, бо згинуть, пропадуть у скелях!»

Гаснучим голосом, слово за словом повільно відповідав Довбуш:

«У Чорногорі – в полонинах – Бог знає – земля знає – я знаю… Відкриємо, коли прийде час…»

Пошепки він попросив Іванка подбати про мазурських Сукових діточок. І, усміхаючись, наказав відвести Громову Хмарку до Ілька. Мабуть, думав: хай пани про коня подбають. Тільки це й зуміють.

Закрив очі Довбуш.

Іще марилося йому, що високо на скелі стоїть старий улюблений цапок з Кедроватої. Дивиться з цікавістю, крутить по-козлячому головою, приглядається уважно й допитливо. Впізнав Довбуша, прихильно й ніжно витягає мордочку.

– Мудрий ти, цапику мій найдорожчий, неборако! Ой, мудрий! – марив Довбуш. – І рогами не бив мене, коли я тебе дражнив. І не надто довіряв мені, хоч і побратимові. Завжди все робив розумно, знав, як треба.

А потім у тумані виплив дідок-віщун, любий старець. Солодко всміхається, радісно хихоче, киває головою на обидва боки.

Блакитні очі дедалі ближче, ближче. А потім ті очі розкрилися широко-широко, як неозора блакить без кінця-краю.

І не стало Довбуша.

Знову вогненним знаком розходилися вісті горами. І сумну жалобу заводили трембіти.

Чи чути вітру співи та плачі? Чи то зозулі закували, чи дрібні пташки в лісі заквилили? Чи заплакали Сукові дітки мазурські? Це всі бідарські діти плачуть – за Довбушем.

Вирок

Вирок