Старі пожовклі судові акти, «Чорні Книги» та пізніші хроніки не раз ясно дають зрозуміти, як мучилися над ними ті, хто їх складав, адже й через роки свідки чи спільники Довбуша, котрих допитували під тортурами, – добровільно чи «корпорально» говорять про великодушність Довбуша. Звідки таке стосовно розбійника? А пісня та перекази сміливо славлять розбійника не звитяжного, не володаря, а подоланого, не за вчинки, а лиш за наміри. Навіть не наперекір мачушиній долі, а наче б із вдячності за надію, за молодість. Понад усе за свободу і заради мрій про свободу, давню та прийдешню. Його не тільки славлять, а й ставлять пам’ятники Довбушеві. І впродовж багатьох років не знайшлося жодного зловмисника, що зазіхнув би на них, що перемалював би пам’ятники або назвав їх своїм іменем, як це діється тепер у світі з назвами вулиць, площ, міст та гір. Бо не розбійники ці назви давали і не за розбій. Правду кажучи, і не за жодну цноту панську, селянську чи міщанську, і не тому, що так годиться, ані для нагороди земної чи небесної.

Так само, що б там не твердили чи тільки шепелявили про кінець Довбуша акти та хроніки, пісня, що її співають на всіх схилах карпатських хребтів, без жодних сумнівів запевняє, що Довбуш загинув не через брак сили, і сили ворожі його не здолали. Сам себе погубив. Грішне кохання до жінки задурило його, осліпило, поглинуло. Він забув про застереження віщуна та про голоси хвиль. Не лише пісня, а й оповіді, що ніколи не закінчуються і постійно виринають невідомо звідки, досі не знані, весь час інші, незмінно повторюють одне і те ж: він мав силу велетенську, кулі його не брали.

Акти стверджують, що Довбуш помер у Космачі, що потім його тіло везли возом до Коломиї і на всіх дорогах та роздоріжжях «публікували» смерть Довбуша й оголошували універсал воєводи. Що його потім виставили на публічний огляд, щоб залякати цілий народ.

Може, щоб отверезити? Але намарно. Бо пісня каже і цілий народ вірить, а гори свідчать, що Довбуш похований на Кедроватій полонині серед скель і скарбів неподалік Крісла Довбуша. Нехай собі пани брешуть, поки це їм виходить на здоров’я, нехай підгавкують підпанки, нехай чинодрали списують папір! І так їм ніхто не повірить.

Опришки взяли пана Довбуша на топори, плачучи над ним, перевивши його рани, занесли його на Кедровату. Адже він сам їм так наказав перед смертю:

І що ж? Невже справді хтось піде шукати по Коломиях, по Заболотовах його кості з тіла, порубаного на частини та порозкиданого по полях, як вихвалялися паночки? Пусті балачки! Хто хоче щось знати про Довбуша, хто хоче знайти хоча б Довбушів слід, той піде в Чорногору. Адже сам пан Довбуш сказав іще більше: