Там велика сім’я Довбушева, там Довбушеві пам’ятники, там сам Довбуш. Земля не забуде про Довбуша.

Але хай роздирають стогоном груди діти Верховини:

Нехай побиваються, що розсиплеться на порох краса старовіку, що пропаде цей світ. Потоки висохнуть, каміння завалить русла рік, луки замуляться, брили засиплють Черемош. Не попливуть води на схід сонця, не понесуть писанок до святих рахманів, наших опікунів. А діти гір, пограбовані від первородства, будуть товкти каміння по гостинцях, схиляти молодецькі голови перед кожним шарапаткою, перед кожним плюгавцем. Або з висолопленим язиком будуть гнатися на роботу на рев сирени з тартака, що владно розноситься горами.

Аж вигорить свобода і краса до тла! Аж з ланцюга зірветься потвора, сам Архиюда, той дух неволі, патрон утисків, бог визискувачів. Він перетворює людей на покірних тварин, велить їм жерти або недоїдати, жити без завтра і без учора, збирати власний послід як скарби і лише про це дбати.

Нехай-но покаже, чи світ може жити без свободи, без краси, без співу та без сміху! Бо якщо не покаже – знову піде на ланцюг, навіки.

Отоді загримить з Кедроватої трембіта, кличем полонинським скликаючи народи. Встане молоденький пан Довбуш, усміхнеться. Громова Хмарка заірже громовим голосом, сяйне сніжною гривою, загримить копитом по скелі. І на цей знак зніме пута з усіх громових коней святий грозовий Ілля, віхтебородий пророк. Відкриються скелі, засвітяться скарби з лона гір, дума Довбушева розколишеться, затріпоче, пущами полетить у доли. І тоді встане великий молодий світ.

Тому люди, що мандрують Чорногорою, постійно приходять аж під те кам’яне крісло. Вислуховують історії про Довбуша і завжди чекають, вичікують. Але ще не настав той час. Не дума Довбушева гримить, летячи зі скелі. Не крапельки звуків із тисової флояри сіються, тріпочучи, від Довбушевого крісла. То гримлять водоспади Кізьої, летять у пущу. То в пустищі на скелях дзвонять хвилі.

Так утішають тебе, брате, ці води, розраює їх гра, бо разом з ними трудяться, стараються інші помічники сердечні, могутні опікуни: громи, вітри, святе Сонечко. То молотом кують, то чародійським долотом штрихують Довбушеві пам’ятники. І вся Верховина безнастанно грає велетенським органом славу молодості Довбуша.

Частина третя Історія слободи, або кінець опришківства

Частина третя

Історія слободи, або кінець опришківства

Пора б нам уже закінчити з лісовими людьми! Воювали, як воювали. Сили намарнували, натопили досить тієї силоньки, наче всі пломенисті, палаючі скарби з Кедроватої в озеро Шибене повкидали. Сотні їх були і тисячі. Сотнями погинули на панських шибеницях. І не тільки в містах так гинули, бо коли пани подалися в гори, то всюди: у містечках, у селах і на узгір’ях стояли ті чорні шибениці. А скільки їх загинуло від ран! Самі товариші на їхнє власне прохання не раз їх добивали. Деякі повернулися до ґаздівства, але більшість розійшлися світом. А скільки їх пропало десь у пущах!