І нічого не навоювали! Ще й тепер нам тужно, нестерпно гірко від тих повістей. Бо вже запечатаний для нас той світ, відколи не стало хлопців-соколів!

Та вже якщо сам Довбуш із громовим топором та силою велета не міг дати тому ради! То вже пуста балачка! Ото хіба, щоб рот-базікало не закривався тим усяким повістунам-балакунам, що нас ніби потішають і гріють, а насправді виграють собі, мов на цимбалах, на нашому смутку, шарпають серце, як болючий зуб. Бо у грудях щось так глибоко нам зойкне, наче б цимбали раптом заграли! Наче б звук сам ішов із глибини від тієї кам’яної трембіти Пруту, що, схована у скелях, дзвеніла у водоспаді під Ямною, не так давно, ще сто років тому, поки пани не розвалили ті щасливі скелі порохом.

Отак собі починає й у нові часи той повістун Андрійко з Ропи-Урочиська, що постійно бає про юнацькі кучері, а сам лисий, як полонина, коли має зійти сніг. Він спати ночами не може, все би щось вигадував, згадував. А говорив би, хоч і до дерев. І разом із полонинським вітром побунтував би трави. Або часом натрапить у лісі на якогось нещасного і пару на нього пускає з рота, так ніби вогненним міхом дув на нього.

То нещастя і клопіт для всіх, а може, і для себе самого, той Андрійко. Самограйка якась, і то така, що постійно виграє щось інше. Що йому затикали рота від дитинства, що його годували мудрістю різних народів! І панства всілякого дали йому скуштувати. Пестили його, розпещували! І так його кохали, що мало не задушили. З тої любові хотіли потім вичистити з нього всі ті мари і баяння. Прали його так, наче перед святами тріпали праником жидівську шмату, просяклу нафтою. Так у нього валили. Але що з таким поробиш? Обтрусився, як дика гуска, крила у леті висушив, розправив, тріпочеться над горами у сонці та своє клекоче.

Потім оповідали ще дещо. Балачки, як балачки, хай би було. Але розказують, що йому захотілося Довбушевих скарбів. Вештався, літав, мучився, шукав, і невідомо, чи щось знайшов. Одні кажуть, що знайшов, що забрав собі ті скарби. Просто пограбував цілі гори, обібрав усі кам’яні комори. Для того, щоби міг валандатися світом, знову говорити, пустувати і знову мандрувати. Щоб йому, боронь Боже, ноги не задеревіли, якби він один тиждень на місці посидів. А інші кажуть:

– Ні, то пусті балачки. От, втовкмачилося в дурну голову, що сам буде, як Довбуш. Надумав людей ощасливити. Став вештатися хтозна-де і чимало молодих людей до вештання приохотив тим шуканням і копанням, розледачив їх, розбуянив. А скарбів ще менше мали, ніж перед тим, бо все позаставляли у жидів на ті вигадки.