Потім вони верталися з пустищ, прилітали з Андрійком ті безвусі, лопотячи крилами, мов яструби, приходили до ґміни з галасом, стрільбою, зі співом. Хотіли людей учити своїх порядків. Хіба для того, щоб притягти сюди нові каральні експедиції.

Та врешті пішли чутки, що йому вже дали лад поважні люди, щоб він припинив бунтувати: прогнали його звідусіль, вислали його з вівцями аж на саму Льодову Бабу і залишили самого на зиму в сіннику. Там, де найдальша і найхолодніша полонина! Там, де стоїть великий кам’яний стовп, обліплений кригою та бурульками! То вона, смертоносна відьма, карга, сама Попадя Євдокія, закам’яніла і заледеніла яга! Пильнує, аби було зимно на світі! Аби все мерзло і кам’яніло.

Нехай тепер сидить собі там старий Андрійко! Хай тій закам’янілій бабі Євдокії оповідає те, чого інші баби мають вже досить. Нехай її зігріє або хай спробує її навернути чи, може, підбурити?! Ого! Хай там разом із нею сидить, перетворившись на камінь. То для нього найкраще побратимство.

І так би вже й було…

Але, коли заледеніє цей світ, коли зимовий вітер повіє від Чорногори до Льодової Баби, він різьбить тоді памороззю на молодих ялинках, що ростуть під верхом полонини, ніжну сіть. Видовжує смерекові голки у неймовірно довгі стовпчики та колонки інею, перетворює їх на крижані квіти, блискучі колючі будяки, пухнасту позолоту, довгі закручені завитки, узорчаті трояндочки, на майстерно сплетені сіточки, на крихітні мечі, корони та зірочки. Справжні казки з інею для молодих смерек вітер сам снує, гаптує, відтіняє.

І так само вітер висмикує на Льодовій Бабі іншу казкову тканину. Тче, снує, хочеш чи не хочеш, оповідь: про леґіника золотоволосого, про співака й опришка невинного з великого роду Василюків-Понеполяків зі знаменитого поселення Голови, який колись давно перебував власне там, на Льодовій Бабі.

Отож старий Андрійко, хоч уже, може, й замерзав і, не пильнуючи овець, почав кам’яніти зі смутку, тулячись до крижаної Попаді, однак, коли повіяв казконосний вітер, почав рухатися і наш повістун, як одна з тих строкатих ящірок, що весною повзають на Льодовій Бабі. Знову закортіло йому говорити. І приніс він нам із крижаної країни зимову оповідь, ту казку інею.

Тепер Андрійко вже не втручався до громадських справ, зі скарбами не путався, нікого не поривався ощасливити. Тільки оповідати. Це не шкодить: хай собі вибріхує, скільки хоче.

Однак люди нераз знущаються і з повістунів, навіть проклинають їх. Хто знає, чи щиро, чи через якусь образу на життя. Може, навіть за те, що їх дурять, що заслоняють їм, мов мальованою прикрасою, злу долю. Виговорюють усяке (і то дошкульно) ще й тепер і самому Андрійкові. Щоправда, перед тим, як він прийде, як почне оповідати, а також наступного дня після оповіді. Так уже мусить бути.