Але хай лишень десь з’явиться Андрійко: чи ввечері на толоці, чи по обіді в неділю, чи при засновинах хати, чи аж на полонині, всі враз одноголосно кричать, просять, набридають:

– Оповідай, Андрійку солодкий і пишний! Кажи, братчику! Абись дочекав сто літ! Абись ґаздував та й панував, Андрійку!..

І Андрійко, потираючи лису голову таким розмашистим рухом, ніби розчісував буйні кучері, втупившись в одну точку, таємничо посміхається. Страх який радий, але гейби трохи опирається і не хоче. Сідає, щось довбає у файці, довбає, поки не стане тихо. А тоді набиває файку тютюном і запалює кілька разів. Та щось надто довго думає, бо файка постійно гасне, нема з неї втіхи. І так, тримаючи в пальцях або притуляючи до губ згаслу файку, починає розповідати. І як запустить це веретено! Ого! Кінця не видно!

Сидить собі Андрійко, дивиться ясними промінними очима, кошлаті вуса настовбурчуються, а ніс розширяється від посмішки, наче міх. Тільки гляне, відразу тепло робиться на серці, любо на світі. Срібне довге волосся оточує лисину і спадає на плечі, ще більше виділяючи лису, велику, міцну голову. А які ніжні руки має Андрійко! Відразу видно, що нічого не робить.

І хоч йому дівчата й молодиці купили не одну кольорову шовкову хустку, щоб прикрашала його шию, файка швидко робить своє. За тиждень найгарніша хустка, вкрита пропаленими дірками, чорніє. Має такий вигляд, наче він її успадкував від прадідів.

Не лише про шовкові хустки не дбає тепер Андрійко, не дбає і про ґаздівство. Хай баби ґаздують! А він би тільки мандрував світами, царями, слухав би пісні та говорив про Дмитрика і про давнину. А баби дякують Богові, що Андрійко вже не втручається до господарства. Бо вже би пороздавав чи не всі свої хати першому-ліпшому приблуді із вдячності за те, що той слухав його побрехеньки, або за те, що той розповідав щось цікаве. А родина хай би пішла з торбами по світі! І сам Андрійко частенько й кількох грошів на тютюн не має. І не дбає про це.

Це дуже дивно, бо люди пам’ятають старі часи і вірять, що Андрійко знає все, геть усе про скарби. Тому також не бракує таких, які кажуть, що Андрійко – щоправда, добрий і навіть сердечний чоловік, – але таки хитрий. Бо колись давно, це всі знають, він розшукав десь аж під Паляницею, у якійсь ямі, величезний скарб: мідний котел, повний золота і брильянтів. І вже хотів витягти оте з ями. А оте як почне ним бити і кидати об землю! Мало що смерті не скуштував Андрійко. Від того часу вже тільки оповідає про скарби, інших не дуже по них посилає. Може, чекає, поки прийде такий, що буде знати примівки й закляття. А може, хоче знати, що «Він», той, що сидить на скарбах, сам біс, щезник буде виробляти з іншими людьми. Андрійко і на гадці не має ані шукати скарби, ані братися копати.