Коли Андрійко оповідає, людей набивається до хати, як бджіл коло матки. Посідають, постають чемно, як у панському театрі. Андрійко під образом святого Миколая сидить на грубих ліжниках, на лаві в кутку. По обидва боки коло нього спираються на стіл довговолосі старці. Далі на лавах під стінами поважні ґазди. Баби, челядинський рід, десь на ліжках та припічках. Пообсідали їх густо-густо. То одна, то інша крутяться коло ватри, що весело тріщить у грубі. А молодші дівчата й дітлахи на верхній частині печі, як на поверсі, і з глибини запічка виглядають одні одним із-за голови. Молоді стоять коло дверей, коло полиць, або десь низенько присіли при самій землі на маленьких стільчиках. Усі не зводять очей з Андрійка. І так усі слухають, перемінившись на слух. Часом пітніють і червоніють, відкривають роти, кивають головами, переглядаються значущо, а часом сміються, аж шиби дзвенять. Часом хтось крикне, вибухне короткою словесною сутичкою й відразу змовкне. І далі слухають, слухають без кінця. Вслухаються в те, що вітер, полонинський балакун, нашептав Андрійкові на Льодовій Бабі.
Бо колись полонинський вітер вирізьбив – так само, як ті гафти з інею, – так собі, для нікого, хіба для вітру самого, і життя ватажка та співака Дмитрика. А потім розвіялося, минуло. Розгубив усе шумний буйний вітер, як і ті свої мережива з інею та порозбивав чудесні павутини, розтопив разом із товстими пластами льоду, потоптав назавжди.
Голови, гніздо молодецьке
Голови, гніздо молодецьке
На південний схід від Чорногори, далеко на південь від осель над Чорним Черемошем височіє Льодова Баба, найвищий верх хребта, який розділяє два Черемоші. Схили Льодової Баби лагідно спадають довгими узгір’ями до Білого Черемошу і обрубані коротким спуском у бік Чорної Ріки. Полонина Баби дуже розлога й широка, мов степ. Часом забуваєш, що ти у горах і на хребті, бо там можна влаштовувати кінні перегони. Та водночас ця місцевість є дуже самітною, бо відрізана від усього світу обжитих гуцульських гір. З південної сторони видно ген до Тороядзи, до ще вищих вершин Родни. Але з північно-західної сторони все заступає темна стіна Чорногори. Зі сходу, з боку Білої Ріки лиш де-не-де видно самотні хати. На самій полонині височіють там і сям скелі, наче якісь звалища та руїни. Колись – тисячі років тому – там, мабуть, був замок або й ціле місто замків. І тепер там мають бути пивниці, величезні льохи, до яких, схоже, знайшов доступ Дмитрик.
Одна з тих скель – це власне закам’яніла Попадя Євдокія, сама Льодова Баба16. Ця скеля відкрита для постійних західних вітрів. У холодні пори року вітер обліплює її снігом, сонечко топить сніг, але Стовп знову обмерзає льодом від морозяного вітру. Так ця крижана оболонка, немов шаром кожухів, огортає Бабу, про яку легенда каже, що була це мачуха без серця. Зимовою порою вона вигнала свою пасербицю по малини на цю полонину, але сама скам’яніла, покарана бурею та вітрами, і, хоч мала багато кожухів, замерзла та й так стоїть і досі.