Саме там, як переказує Андрійко, років тому зо сто тридцять сидів, просиджував, сім зимок прозимував, тільки з Льодовою Бабою бесідував, то тулився до неї і намагався звіритися, то кепкував із Баби і дув їй у ніс, Дмитречко ясний.

Було у Головах досить молодців та опришків. І відважні, гідні хлопці бували між ними. Пушкарі та військові ровти понадривали груди й ноги, гасаючи за ними по горах. А голівці до шибениці не поспішали. Скорше десять пушкарів вишкірило зуби і пішло гризти пісок, перш ніж один голівський хлопець потрапляв їм до рук.

Але не було сміливішого, веселішого, а водночас яснішого й делікатнішого леґіника на всі гори, не було більшого модара-винахідника, не було співака славнішого, як Дмитро. І нових пісень ніхто краще від нього не вмів скласти. Дотепер виспівують його пісень цілі гори, а найбільше славетні сонячні Голови.

* * *

Хай би хто мудрий сказав, що Синиці не чародійські гори! Там є скарби Довбуша і Пелеха не тільки в коморах між скелями, але й у ямах та сховках. Може, вони навіки поховані під хвилями плит і рухливих цикотів, що постійно зсуваються стрімкою стіною до Черемошу, заростають гущавиною молодих берізок. Там не тільки є доступ до тамтого світу, а ще й уздовж Синиць наші гори розділені на два світи.

З того боку, на півночі, над Чорною Рікою, у Криворівні – панське гніздо, закрите у собі й обгороджене. Власне, сто тридцять років тому його наново відбудували. Оточили ґраждами з будинків, опоясали кам’яними валами і стерегли їх із дерев’яних веж, оснащених стрільницями та критими ґаночками, якими постійно ходили гайдуки. І збудували там у саду з великих каменів тюремний льох для опришків, фурдиґу, що пізніше служила панщизняним арештом. Люди, що проходили повз двір та фурдиґу старою стежкою, яка пізніше стала дорогою, відверталися з огидою чи навіть жахом. І про це старенька Марічка Чорниш (яка, хоч і має дев’яносто років, та все ще мандрує й одного денька на місці не може всидіти – видно, що млинарська дочка) згадує ще й тепер:

– Тремтів християнин, а що вже казати про жида, коли коло тої фурдиґи тихенько пробирався. Щоправда, в одного пропадала охота до бешкету, а в другого до премудрих практик. Ото була фурдиґа! І сила таки була якась у тих панах. Ніхто б тепер не повірив.

Згодом прийшли інші покоління і переінакшили панщизняну твердиню. Принесли туди світло й радість, а в гори дружбу та допомогу. Але цього не успадкували нові дідичі. Прийшли й усе змарнували. Тому тепер усе панське обійстя розвалене і погоріле. Вони зникли, випарувалися, як зачаровані реліквії та скарби. Пропали лицарські пам’ятки, картини, старі рідкісні книги, рукописи і записки з вимірами. Не чути іржання коней, ані гуркоту коліс по подвір’ї. Не чути ні музики, ні співу. Нема вже там ніяких дідичів. Тільки дерева, немов законні сини, непомітно успадкували життя цієї оселі. Але серед старих садів, серед могутніх модрин та дубів вищиряються і нині, наче повибивані зуби з черепа почвари, брили панщизняної фурдиґи.