З другої, південної сторони, за Синицями, високо над похмурими ярами, вимитими бурхливими та мінливими Річками, високо понад оселею Дідушка, на семи ґрунях і над сімома потоками розмістилося інше гніздо – Голови, садиба вільних, багатих і гордих ґаздів, що навіть не знали, як пани виглядають і для чого вони потрібні на цьому світі. Колись, може, років триста тому, а може, навіть ще давніше, з півдня, з-над Білої Ріки, почали пробиратися сюди в букову пущу перші осадники-пастухи. Шукаючи скарбів і копаючи десь високо аж на вододілі, вони знайшли три людські голови, наповнені золотом. І через ті голови назвали це місце – Голови. Ще донедавна громада мала у гербі три голови. Спочатку осадники мали там тільки якісь колиби та кошари. Ночами вони мусили завжди підтримувати навколо тих загород щонайменше по чотири великі ватри, які були здалека помітні й охороняли від суворих лісових гостей. Згодом вони ще й забарикадували колиби спочатку брилами й викорчуваним корінням, а потім побудували ґражди з будинків, зроблених із величезних добірних колод. Бо там була така багата на звірів околиця. Ведмеді крутилися там десятками, і худобу треба було добре стерегти на кожному кроці. Тому там кожна людина вже змалку була стрільцем і мисливцем.

Здається також, що тоді там людина настільки була собою, що страшно про це подумати. Бо якщо траплявся хтось твердий або колючий, як волохата лісова бджола, або навіть злий і безсердечний, то був жорстокий до краю. Ба, навіть не одне прізвище ніби свідчить, які дикі і страшні там бували люди: Баган означає по-волоськи потвора, прізвище Лупайло означає вовчисько, Шкінда – кат. Адже по світі ще ходив живий і страшний біс, поки його не вбив Головач. Та переважно люди там були добрі, навіть настільки добросерді й зичливі, яких тепер годі уявити. Може, у нинішні часи така доброта знищила б і погубила саму людину. Деякі вишукували розмовне зілля і пили з нього чарівний сік для того, щоб знати і розуміти мову птахів та підслуховувати розмови різних істот. І через це дозволяли іншим розуміти мову свого серця. Не було, однак, кому слухати, як і не було кому використати таємниці на зле, бо їх берегли буковини та пущі.

Сьогодні там лагідні луки, високо розташовані, але соковиті царинки, гарні сінокоси та залишки отих славетних буковин – могутні буки, яких важко знайти на світі, а ще старі сади, що ростуть на місці давніх пущ. Усе це свідчить про щедрість святого сонечка для Голів. Однак сто тридцять років тому Річки були завалені ломом, і плай, що піднімався високим берегом над прірвою (названим недавно Циганською скалою), плай, прорубаний крізь пущу, і звідси назва Просічний, був єдиним сполученням із Синицями. Навколо були бори й гущавини, непрохідні ломовиська. Ще й тепер ялиці-башти та гіллясті буки, що пнуться над прірвою, дають уявлення про те, який там колись був ліс. І тільки на горі було рівне безлісе місце, зване Ігровищем на пам’ять про весняні ігрища та гуляння хлопців.