Від часів татарських нападів гірські осадники офіційно й формально були залежними від підгірських замків та їх начальників, каштелянів. Такі кастелли були в Коломиї, у Снятині, пізніше й у Косові. Отамани, яких вибирали поселенці й затверджували каштеляни, підтримували тісний зв’язок із замками, відносячи дрібні річні данини. Такі звичаї та зобов’язання походили ще з часів надання права на поселення. Але в гори ніхто не показувався, а тим більше у Голови.

Два століття тому навіть той єдиний шлях, що веде долиною Черемошу від Кут у гори, був неймовірно важким. Відразу вище Кут несподівано виростала Сокільська скеля і щільно, наче крута велетенська засувка, закривала і ту браму до гір, яку, як здавалося, гостинно відчиняло річище Черемоша.

Коли тепер їдеш цією дорогою з боку Кут, то за півгодини дістаєшся до стрімкого й урвистого Сокільського верху. Черемош, який утворює кордон між двома країнами, б’є бистрим струменем у скелі і, наштовхнувшись на них, різко повертає, змінюючи напрям бігу, на схід.

У тому місці, біля самого яру, колись давно на Сокільський верх вела нелегка стежка, що ледь продиралася через лісові бездоріжжя, всипані камінням. Із плином роківтам протоптали і вторували плай, який тепер в’ється Сокільським хребтом понад скелями, а далі спадає вниз за поворотом Черемошу, над устям і водоспадом потоку Сикавка. Уже в новіші часи внизу, відразу над Черемошем, проклали звичайну дорогу, підмуровану і міцно укріплену перед натиском хвиль 17.

Двісті років тому люди зі світу добиралися від Кут тільки до рубежу Соколівської скали і не йшли далі через урвища, в пущі та вертепи.

Оповідають, що в той час, через кілька років після смерті Довбуша (можливо, у період будівництва церкви над устям Дідушкової Річки), отаман села Голови, Чокан, повертався саме туди з Кут додому. Одначе після повернення він був якийсь сумний і задуманий. Позаяк це був чоловік здоровий і мудрий, погідний та сміливий, голівці дивувалися. Чокан скликав кількох поважних ґаздів до своєї хати. І мовив їм коротко:

– Біда, люди добрі! Нині на Сокільськім я бачив слід черевика!

І більше нічого не сказав їм старий отаман.

Згадували його слова, однак, тільки тоді, коли невідомо звідки якісь панки та їх посіпаки почали пхатися в гори і жадали спочатку панщини та залежності, а потім почали ловити молодців у рекрути. Тоді вже у Головах розпачливий опір чинили і добрі, і злі. На тривалий час Голови стали гніздом, з якого виводилися опришки. З ґаздівських буйних синків – не лише найзухваліші, не лише найневловиміші, ще й непокірні й бешкетні насмішники, які неймовірно непокоїли пушкарів та ровти. Нічого дивного, бо за ними стояли цілі Голови.