З часом молодецьке повітря, що линуло з Голів, огорнуло і Красноїлля. Садиба родини Панкевичів, кревних ватажка Антося, званого Ревізорчуком, яка до сьогоднішнього дня стоїть над Річкою, свідчить про те, що навіть сім’ї ревізорів, австрійських урядовців, яких сюди присилали для приборкання бунтарства, не могли встояти перед тим повітрям і також давали опришків. Бо у ті часи кожен молодик, який не був нездарою або калікою, мусив належати до товариства опришків. Пісні співали тільки про опришків. Дівчата не хотіли дивитися на інших хлопців, лиш на опришків. І здається, що якби сюди приїхав сам цісарський син, і впала б йому в око якась чорноброва, то мав би стати опришком.

Коли Голови так розгулялися, коли пушкарські стражі та військові відділи постійно оточували й переслідували опришків, на верхах, у лісах і закутках було повно лісових хлопців.

Тепер уже легко пройти від села до села, хіба що Річки збожеволіють від зливи, хіба що часом потоки та гуки покажуть, які небезпечні несподіванки ще чаяться у горах. Але сто років тому для чужої людини перехід від одного укріпленого місця до другого, а тим більше перехід від села до села, через зарослі чорної смеречини, завалені ломом темні похмурі яри та скелисті ущелини, був не просто важким, але й дуже небезпечним. Скрізь чигали лісові люди, наче вигодувані пущею дужі вовчиська і могутні ведмеді. І кожному, хто не був їхнім побратимом, хлопці могли розтрощити сокирою голову, а іноді ще й припіканням боків змусити зізнатися, де той має сховані гроші або скарби. І яка йому з того радість, що потім той самий опришок відрубаною головою вбитого ставив кривавий хрест на тому місці, де були гроші, невідомо навіщо: для вмивання гріха чи й для очищення забраного скарбу від плями вбивства.

Але сумніву немає, що до того, як у гори прийшли оті люди з чужого світу у черевиках, життя тут було спокійне й тихе, як сьогодні, тільки щасливіше.

Серед лагідних схилів і ґрунів ростуть собі ще й досі буковинки. Кожна має іншу назву від роду, до якого належить обійстя: буковинка Шкіндова, буковинка Палійова, буковинка Семенкова, буковинка Василюкова. Велетні-буки ростуть малими групами, часто трапляються буки-близнюки. Майже кожен бук із головного, грубого стовбура вже досить низько випускає відразу кілька товстих розгалужених вигнутих відростків. Усі буки подібні до великих дахів у формі півкуль, усі дають захист від дощу і сонця. А серед них стоять хати, багатьом з яких уже по двісті років, поставлені з добірних колоноподібних смерекових колод, хати просторі й великі. На долі, у Дідушковій Річці, збереглася лише одна така хата, збудована на місці спаленого Довбушем давнього двору. Тепер вона вкрита зсередини чорною блискучою верствою сажі, ніби грубим шаром лаку. А на Головах майже всі хати засвідчують, що не завжди так бідно жилося у наших горах, як тепер. А також чи не кожна хата свідчить про родовід ґаздів, про своїх давніх ґаздів, які жили тут сто і сто п’ятдесят років тому. Старим людям дотепер відома історія кожної хати, історія кожного роду.