У старій Палійовій хаті, надійній та оборонній, а знаній тим, що в ній опришки, власне, Василюкові товариші, були обложені пушкарями і численними ровтами, можна побачити стіни, складені з прастарих тесаних балок, густо постріляні з пушкарських пістолетів і з вирубаними дірками для крісів опришків, які оборонялися зсередини. У цій хаті, де колись було так людно й весело, а нині тихо і навіть пусто, тепер мешкає Баганьчук, чий прадід Грицьо Баган, побратим і кум Довбуша, впродовж тридцяти років був опришком.

Ближче до хребта Скупової стоїть Томанюкова хата. Мешкає в ній нащадок грізного опришка Томана, молодий, але статечний ґазда з орлиним виразом обличчя. Відразу видно, що правнук розбійників. Однак його не цікавлять ні дукати вірменських купців, ні волоські каравани, як цікавили його предків. Він із запалом пояснює про сучасне виробництво масла і розмірковує над перевагами різних видів центрифуг. Проте геть інших Томанюків, сучасних Василюкові розбишак, знає пісня старовіку, яку досі співають по всіх горах:

Далеко на краю села, під Кременистим, у просторій хаті мешкає старий війт Голів, польський шляхтич в гуцульській одежі, нащадок старої шляхетської родини Ґраків-Янушевських, також споріднений із Василюками.

Високо за Просічним, з видом униз до Білої Річки, стоїть хата Лупайла, останнього діда-починача і чарівника, який успадкував чари від Дмитра Василюкового і помер лише тридцять років тому. Це найдивніша хата у цілих Головах, і з нею пов’язані таємничі, хоч і недавні, легенди.

Довкола хати брами з дашками, комірки, літниці, сховки та дровітні – кожна з вигнутим дашком, як капличка, – покручені ґаночки і тайники, а нижче від ґражди ховаються у сонячному кутку сади та городи. Там, відвернувшись від цього світу, дід відмовляв закляття, відганяв злі наслання й напасті. Використовував свою силу на добрі справи, звільняв людей від заклять, насланих чарівниками, завзятими і радими робити зло. І за це ті оголосили йому війну. Лупайлове ґаздівство зовсім не було багате. А от провідником його ворогів був заможний ґазда із сусідньої буковинки – Шкінда. Століття тому предок Шкінди збунтувався проти самого падишаха і втік аж сюди. Але й його чорноокий кучерявий нащадок не поступався ні перед ким. І, об’єднавшись зі злими силами, готовий був знищити кожного, хто йому перечив. Шкінда мав цілий рій слуг, зайдів із долин, які пильнували його величезні стада худоби. Крім того, по дуплах його буковинки ховалися чортівські служки, бісові гінці й погоничі, чортенята, попихачі та і підлабузники диявола, які постійно сварилися, галасували і пищали на буковинках, але покірно затихали й побожно чекали, коли ґазда, зневажливо посміхаючись, заходив до буковинки, щоб викликати якогось чортика перед свої очі. Ґазда Шкінда ступав поволі й ніс перед собою велике важке начиння, видовбане з пня кедра, повне води з джерела, що било зі скелі неподалік від двору. Ця вода робила його непереможним, навіть недоступним для ран.