Тепер, коли Лупайло став чинити йому опір і почав звільняти людей від його чарів, Шкінда вирішив його знищити. Безперестанку посилав бісових гінців з наказами до інших, підлеглих йому чарівників. Лупайло роками вів боротьбу з тими ворогами, які насилали на нього хвороби, великим мольфарським кунштом йому забивали тріски в горло і вовну до гортані, нищили йому худобу, насилали на нього лісних дівчат-бісиць, аби його зваблювали та переслідували чарами. Тоді він почав шукати проти них ще більшої сили. Щодня при заході сонця черпав воду з дев’яти джерел, з кожного джерела видобував силу і додавав її, з’єднував із силами інших джерел. Таку змішану й зачаровану воду він випивав щоранку. Ця вода п’янила його і розширяла йому груди. Він був готовий стати супроти всіх сил світу. Викрикував до сонечка святого, молився і співав. А літніми місячними ночами лежав у саду серед срібних дерев, загорнувшись у грубий ліжник, і шепотів молитви, тихі, як місячне світло. І сам посилав із серця потоки світла. Перед святами він не їв і не пив, щоби закляття мали більшу силу. Став сильнішим за всіх чарівників. Відсилав назад послані на нього напасті з такою силою, що деяким чарівникам тріскали жили. Потопив усю диявольську комашню, вітром повимітав із буковинок всю ту верескливу і смердючу дрібноту щезників та інклюзів. Буковинки стали тихими. Відтоді Шкінда ходив уже ними самотній, немічний, похмурий. А Лупайло оздоровлював людей і худобу. Його господарство розквітло, всі працювали вдвічі більше, всього прибувало. Він навіть над пущею мав владу. Коли заходив до лісу, кожна звірина змінювала свій шлях, усі йшли просто на нього, так що він міг вибирати, що йому хотілося стріляти. Помер він спокійним, міцним. Умираючи, просив, щоб відразу після його смерті вилили змішану воду з дев’яти джерел, аби хтось не використав її на зле, аби світ не розсипався. Над хатою, облаштованою впродовж поколінь, чиї кліті й нині тішать своїм достатком очі гостя, піднімається дідове благословення і спокій.

У цій хаті діда-починача тепер ґаздує хоч і стара, бо майже вісімдесятилітня, але здорова й міцна, ба навіть трохи грізна на вигляд, сивоока баба з роду Паліїв, бездітна вдова. Набрала собі від людей кілька малих ясноволосих діток. Де б не ступив у хаті – сидить дитина. А строга баба все це годує, пестить і голубить. І оповідає їм про давнину, про багатих ґаздів, про молодців та могутніх віщунів.

У недалекому сусідстві, на іншому схилі ґруня, серед найгарнішої Шкіндової буковинки, зверху над Просічним, оточене великими буками-близнюками природне заглиблення, мов твердиня, ховає в собі оте Шкіндове джерело, що б’є зі скелі, і поїлку для худоби, видовбану у великій смереці. Саме там знаходиться велике, наче аж завелике для звичайного ґаздування, нині якесь сумне і нічиє, Шкіндове обійстя. І на подвір’ях, між воринням крутяться бліді чорноокі діти, турецького роду.