На другому боці Білої Річки на узгір’ї – Василюкове обійстя. Там народився Дмитро Василюк. Звідти почалася його мандрівка, життя співака й опришка. Довкола цієї хати безперервно крутяться Андрійкові оповіді. Ще тридцять років тому там жив останній із Василюків, нащадок Дмитрового братанка: світловолосий, лагідний, гостинний, але мовчазний, незворушний і спокійний, наче найбільший пан – як усі з роду Понепалюків.

Про свої наймогутніші роди пани веліли посписувати гору паперів. І от позаписували цілу могилу таких паперових вістей, яких ніхто не пам’ятає, яких ніхто ніколи не переказував живим словом, що біжить від покоління до покоління, наче кров. Тільки сидів ночами якийсь полатаний худолиций папірник, вимислював і виписував натщесерце для того, щоб йому панський гріш не так скупо капав або щоб його ті вельможі до фурдиґи не посадили. Але про гірські роди, ясна річ, ніхто нічого вигадати не міг, адже своїм родом не тільки кожен похвалявся, але й інші те саме про нього повістували. Однак нікому досі не закортіло це записати. Ну що ж, нехай! Вони воліють вести метрики родам кінським. Бо за коней з паперами є хоч якась копійка. А за людину з родоводом?

Але тут ми мусимо розповісти принаймні про рід Василюка. І тільки найважливіше: звідки він узявся, від кого походить. Бо чому ж кажуть, що то сонячний, вогняний рід?

Був це найстарший рід на цілі Голови, а може, і на всі гори.

Колись, багато століть тому, прийшли сюди здалека, зі сходу сонця, слов’яни-святоруси. Вони втікали від сироїдів, від татарської саранчі, на загірські, угорські землі. Рятуючи святу свободу від ганьби та неволі, йшла собі якась родина тим плаєм, який і тепер зовуть угорським. Усі були втомлені дорогою, збідовані втечею і бездомною долею, але поспішали, аби швидше перейти на загірську сторону. І тоді донька того роду, молоденька дівочка ясна, заснула десь при плаю. Прокинувшись уночі, дівчина злякалася і, бажаючи якнайшвидше наздогнати родину, заблудилася у страшних лісах, потонула в бездонній безбережній пущі. Вона кричала, плакала, стогнала, дерла горло від крику, аж лісова звірина зжалилася над нею, жоден дикий звір її не торкнув. Їй відняло розум, відняло мову, поглинуло її чорне лісове море, наче безвольну мушку. Геть знесилена, вона заснула серед буковинок.

А коли виплило сонечко від Писаного Каменя і помандрувало собі своїм плаєм туди, на Голови, побачило згори, з вогняного воза спляче дівчатко. Відгадало її долю. Посміхнулося до неї ласкаво. Послало їй свій поцілунок, своє сонячне зерно. Йому що? Хіба йому убуде? Воно має того золотого насіння ціле море. І погнало далі своїх коней-зміїв, помчало далі, втішене і ясне.