Відколи дівчина завагітніла від сонячного насіння, зцілилася від страху й безумства… Осіла у цих буковинках, збудувала собі шалаш, дикі звірі ходили за нею, допомагали їй.

З ясноволосої дівочки і з сонечка пішов цей рід.

Такі були Голови. Такі є.

З такої от ґаздівської осади, з такого роду походив Дмитрик.

Дмитрик з роду Василюкового

Дмитрик з роду Василюкового

Уже змалку він рвався до світу. Такий був біленький хлопчик з ніжним рожевим рум’янчиком. Волосся мав світле, золотаве, хвилясте й густе. Сміявся до всіх. І, хто його побачив, також усміхався, невідомо чому.

Він постійно щось мудрував. Якісь млинки собі ставив на воді. Часом довго стояв під водоспадом, забризканий і мокрий, весь час щось старанно регулював у млинку, щоб ішло рівно та правильно, щоб не зупинялося. Приходив до хати мокрий-мокрісінький, цілі калабані залишав на лаві. Або на полонині десь під Скуповою, над Кременистим вишукував, де вітер найбільший. Повистругував собі вітряки і звідти виклав схилом аж униз ряд вітряків. Потім слухав, який вітряк почне грати першим, який найрізкіше фуркоче, а який найпізніше починає приєднуватися до гри. І так їх посував, не лінувався, поки нарешті не дізнався, кудою дме вітер, наче вислідив невидимий вітровий плай. Найбільший вітряк, що стояв нагорі на найсильнішому вітрі, називався Дідом. От як Дідо дасть знак, залопоче згори, Божечку! То відразу ціле військо вітряків, один одному передає, говорить. А всі разом сповіщають і вказують, як король вітрів проходить.

Скоро, жук малий, навчився грати на флоярі, на скрипці та цимбалах. Сам собі робив фуярки і скрипки з липи. Мати трохи ганила, що пустий хлопець, до роботи нецікавий, а тільки до таких от вигадок. Веселий, приємний – ані покірний, ані зухвалий, – правда, але пустий. Говори до нього, наказуй йому, а він сміється привітно і в око цілує:

– Ненечко солодка, чічко файна, зіронько моя ясна.

Та аби хоч раз послухав. Де там! Як йому захотілося трембіти, пішов собі через Синиці та ліси аж на Бережницю і тільки переказав мамі, що йде до діда за трембітою.

– То ті бахур незносний, нездатний до нічого, пустий, ну геть пустий. Ґазди з нього не буде. Треба би його добре лупити! – казала мама, казала й відразу сміялася зі своєї злості.

Але батько, Василюк, спокійно посміхався.

– Облиш – то дитина така, що…

Знав він і вона знала, що такої дитини нема на цілі гори. До того ж був він наймолодшою дитиною. Два набагато старші сини минулися, погинули чи пропали десь на якихось війнах.

Дмитрик вишукував і вислуховував різних пісень. Яка лиш пісня забрела в гори – циганська, волоська, чи угорська, вже він її знав. І на коляду тато брав його з собою, хоч був малий. Ходив він по горах з дорослими всі вісім днів. Грав на скрипці по засніжених стежинах, грав під хатою і пригравав до святочного плєсання. І ще ходив із татом на ярмарки до Кут і до купців-вірменів. Бачив там і слухав гарні катеринки-самограйки. І приносив звідти різні пісні: польські, жовнірські німецькі, жидівські й вірменські. Коли він повертався додому з ярмарку, намагався ротом, носом і горлом виграти, вибелькотіти звуки, подібні до тих, що їх видавали гарні самограйки, прикрашені спереду і ззаду яскравими картинками.