Тішилися старі. Не мали доти щастя з дітьми, але Бог винагородив. Не знали – як то завжди бідолашні батьки, – чи мають молитися, аби назавжди він залишився такий гарний, чи аби ще трохи розвивався, ріс у силу, як дуб. Однак недовго тривала та радість.

Кажуть, що власне тоді сам пан цісар послав сюди в гори тих мандаторів, різних скнар. Але це було не так. Він їх, бідака, не посилав, просто там у себе в Бурзі не мав що з ними зробити, не мав грошей, щоб тримати цю псарню. Бо воно й нездале якесь, тупе і по голові бите – так він це бачив. Тож запхав їх у гори, де – так йому здавалося – не треба великої науки ані розуму. От хай собі там пильнують кордони. А вони тут і показали, що не такі вже й дурні. Тільки там у Відні мусили якось свою підлість ховати і перед цісарем прикривалися дурістю, щоби пом’якшити панське серце. А тут показали своє. Постійно слали листи до губернії, який тут небезпечний і гордий народ: для того, щоби їм звідти присилали гроші. У Кутах вони збудували собі «катуш», катівню, і як почали цькувати, дерти і нищити народ! Понаймали собі кутських живодерів, гицлів на службу. Люди ще й досі це пам’ятають. Коли прийшла та «некрутанція», то ловили юнаків, як псів на аркани, а коли хтось хотів звільнитися, напихали собі кишені.

Батько Дмитра, старий Штефанко Василюк-Понеполяк, був ґазда поважний, але й золотої доброти, рахманна душа. Заможний, але й працьовитий, а для людей помічний. Файний то був, той Штефанко. Колись співали про нього:

І гордий був Штефанко, як ніхто інший, але для кожного мав зичливе слово, ласкаву усмішку. Найбільше, однак, виславляли його за те, що він завжди говорив правду, що ніколи брехня або крутійство не вийшли з його уст. Видко, правдомовність у нашому краї тоді була такою ж рідкісною, як і нині. Хоча Василюк говорив тільки те, що хотів. І важко було його розсердити, завжди був спокійний і погідний.

Коли на людей звалилася та рекрутація, він багато не говорив. Попродавав коней до цісарських табунів, а вірменам з Кут – воли для Угорщини і цілі стада кіз; гроші поскладав до бербениці і спокійно чекав, поки мандатор пошле по нього свою посіпацьку братію. Зазвичай так він чекав у себе в хаті на Головах на купців із Кут, порядних вірменів. Мабуть, він собі думав, що пан цісар відкрив мандаторам такий гандель, щоб люди викуповували у них юнаків, хто має гроші. Не надто дивувався, бо хто там розбере ті панські штучки, відколи пани наслали тих підпанків. Видко, що й вони, мандатори, жити мусять. Нехай заплатить, хто може. Розплодилася понадміру ця псарня, тому сам цісар не має способу їм тепер настарчити. Дав їх тоді на утримання людям, ніби корів на зимівлю. Ніби так сказав: «Помагайте, люди добрі, вашому цісареві, бо мене самого з’їдять ці псиська».