Йдучи плаєм зі скрипкою, вітав людей і сміливо зупиняв їх:

– Слава Йсу! А я вмію грати путилівську і мазурську! Хочете?

Люди зупинялися, сідали на вориння і слухали. Хто повертався з ярмарку, давав часом Дмитрикові калачик, а хто з полонини – фігурку, баранця, зробленого з сиру.

Так само він запізнався з опришками під час побуту на полонині Скорушний над Зеленим. І пригравав їм на полонинах до танцю. Стоїть, бувало, дванадцять опришків, а всередині сидить на камені рожевий ясний хлопчина Дмитрик. Опришки стріляють у такт музики один за другим, а Дмитрик сяє з радості, грає несамовито, грає всім тілом, з’єднуючи музику з пострілами, буцім це був звук барабана чи стукіт кастаньєт. А перед ними танцює решта опришків, час від часу так само смалячи для задоволення з пістолетів.

Дмитрик знав також молодого опришка Пелеха, який не раз пересиджував на Синицях. Про Пелеха розповідали, що він мав великі багатства. Це від нього він навчився Пелехової співанки, короткої, але журливої, що присипляла, як колисанка. Сам Пелех склав цю співанку і признався малому Дмитрикові, що вона приносить йому щастя.

А якось Дмитрик помандрував із полонини разом з опришками через гори аж під Болехів, коли ватажко Швед нападом повів своє товариство до того міста.

Потім він знову вертався до свого «модарства». Пробував, яка сила міцніша: вітру чи води. Сполучував млинок із вітряками шлеями з прядива, встановлюючи їх так, що рух, викликаний падінням водоспаду, йшов у зворотному напрямі до руху, що його спричиняв вітер. Але все це часто рвалося, зупинялося і псувалося. Зрештою йому здавалося, що вітер сильніший, але він подумав, що для достовірності перевірки треба б і водоспад знайти вищий. Тут не було з ким порадитися, не міг Дмитрик якось вирішити це питання.

І хоч іноді мама буркотіла через «легковажність», хоч усі ті заняття нічого не мали в собі, що б говорило про його господарські здібності, однак родичі захоплено дивилися на Дмитрика. Любов відкривала їм очі й показувала в якомусь дивному, новому світлі все те, за що брався золотоволосий рожевий хлопчик.

Так виріс Дмитро на юнака. І то, нема що казати, на гарного. Другого такого в горах не пам’ятають. Розповідають, що кучері мав золоті, такі густі й пухнасті, мов кучерява грива. Світилися ще здалека. Будь-який убір на голову був йому замалий через те густе волосся. Очі він мав такі ясні, сині, іскристі, як зорі, а лице рожеве, як у дівчини. Хотілося просто перевірити пальцем, чи воно не намальоване. Тільки маленькі світлі вуса ледь виднілися на верхній губі. Він був високий, і здавалося, що ходити не вміє, що створений лише для бігу. Оповідають теж, що у бігу він наздоганяв сарну, женучи її і стрибаючи з каменя на камінь, а звідти вниз, по осипищах, як спускатися з Синиці до Чорної Ріки в бік Беднарівки. Особливо він прославився тим, що вмів стрибати високо й далеко. І хоча тоді всі у нас ходили з рушницями та пістолетами, Дмитрик ні. Тільки бардку носив із собою і часом якесь мале пістолятко в торбі, про всяк випадок. Але скрипку таки завжди мав при собі в бурдюзі.