Того не знав Василюк, сидячи на горі в Головах, що ті пси-мандатори не приходили відверто гендлювати, що треба було заходити до них потихеньку, через кухню, благаючи і до землі кланяючись. Мовби вони звільняли з ласки, і з ласки, неохоче, на людське прохання приймали гроші. Чекав, чекав Василюк. Врешті подумав:

– Мабуть, уже не хочуть рекрутувати і грошей не хочуть. Як звичайні купці.

І вони чекали. Але не як купці. Бо врешті послали ровту, складену з якихось кутських різників. І напали на Дмитрика по дорозі на Буковці.

Але врятував Дмитрик золоті кучері від стриження, утік від військової облави. Вже закинули на нього аркан і ще в нього стріляли, коли він вивернувся. А він тоді пальнув двох із пістолета і гайнув прудкими ногами. Тільки його бачили. Й відразу опинився у великому реєстрі шибениці! І хоча міг тепер убивати на той реєстр, скільки влізе, він зовсім не мав охоти когось чіпати. Бо вже й так мав ту опришківську честь, що над ним день і ніч хитається шибениця. А він і ціле життя ніколи не зазіхав на нічию згубу.

Втеча від бранки і навіть з війська, вже з самого реґіменту, в ті часи не було чимось новим чи незвичайним. Дмитро чув не одну таку оповідь від самих утікачів, які потому стали опришками. Отож і він сам летючими ногами забіг до хати на Голови, розповів усе наляканим батькам, осідлав двох коней, набрав і навантажив харчів, кожухів, ліжників, полотна цілі сувої, взяв лопату, чекан і велику лісову сокиру, не забув також скрипку та флояру. Взяв усе, що треба. Обнімав заплаканих родичів, ще раз притулив неню і подався плаєм через Скупову до Льодової Баби.

Було це ранньою осінню, було погідно й сухо, тому коні залишили мало слідів у ще високих і сухих травах. Але Дмитрик ще перед Льодовою Бабою розсідлав їх, сховав речі і, щоб заплутати сліди, повів їх окружною дорогою через Пробійний потік назад на Скупову. Звідти нагнав їх додому. А на прощання вистрілив їм коло вух.

* * *

Була тоді там, десь нижче верху, там, де спуск до полонини Каменець, велика чубата ялина, повалена вітром. Недаремно кажуть на таку ялину – башта18. Навіть семеро людей не могли б її обійняти. Виглядала вона справді як велика вежа, повалена і частково побита. При цьому наїжачувалась розлогими гілками й відгалуженнями, настільки могутніми, що вони скидалися на великі дерева. Падаючи, вона вирвала своїм тягарем цілий корінь, а з ним – великі кам’яні плити. Й утворила печеру. Спустившись у цю печеру, Дмитрик виявив вузький коридор, який вів до прадавніх замкових підземель.

Тепер ніхто туди не може пробратися. Ялина згнила, спорохнявіла й безслідно розсипалася. Печера засипана, поросла полонинською травою. Але це правда, що там, у тому підземеллі, ґаздував Дмитро.