Доки ще не було снігу, Дмитрик старався, як міг. І готувався до зимівлі. Він не був призвичаєний до праці, але лісову роботу знав, як кожен. Рубав і тесав на долі у лісі великі дерева. Потім приносив отесані колоди аж на гору до печери. І там, у тих льохах, вибудував якусь колибу. Може, таку низеньку, на вісім сторін, схожу на стіжок, зі стовпом посередині, як бувають і тепер лісові колиби. А ще наскладав собі дров для опалення. А з кам’яних плит поставив «кафлі», комин для виведення диму.

У цей час, мабуть, за зверненням кутського мандатора, зі Станіславова в гори вирушила каральна експедиція. Так мовить тогочасна пісня:

То кінні австріяцькі жовніри у білих мундирах, з потворними ківерами та великими плюмажами на ківерах, повільно просувалися до верхів’їв Черемоша; хитаючись на конях, розглядаючись по лісах, іноді задираючи голови догори, вони справляли враження, що шукають опришків та втікачів із війська. Але тільки й того навоювали, що поперевертали все у хатах, що бабам і старим дідам далися взнаки. Тимчасом Дмитрик далеко на Льодовій Бабі уже приготував свою зимарку.

Першу зиму він пересидів там сам-самісінький.

Коли сніги засипали полонини, Дмитрик іноді довго сидів вечорами при ватрі. У тій підземній самоті, у порожнечі неосяжного підземелля, темного й незвіданого, серед гірської пустки, зануреної в море снігових заметів, які привалювали гори ще одним шаром, – ватра була для нього, як життєдайне вим’я. В ній грало материнське серце. Її соки текли в нього. Зима стояла, мов крижана стіна, незмірна, сягаючи до неба, відділяючи його від усього світу. Морозний холод плинув звідусіль, наче велике безжальне море, вороже всілякому життю.

І серед цієї снігової пустелі ватра огортала його гарячим лоном, як колись неня оберігала животом. Він упівголоса примовляв до ватри, часом слухав, заслухався її співом, її материнським голосінням. А часом наспівував, наслідуючи її голос. Варив ячмінну кулешу й підсмажував солонину. Потім брав скрипку чи флояру і вигравав собі або наспівував усіх пісень, які знав. При цьому співав так голосно, як міг, аж часом відгукувалося в підземеллях. Поволі йому почали приходити, тлумитися в голові, часом під звуки колискової, що її співала ватра, нові пісні та слова, яких він досі ще не чув. Складалися йому самі пісні про те, що було, про те, що буде, і про те, як би могло бути. І так він їх випестив, сидячи при ватрі в підземеллі, «викохав» серед зими нові співанки, цвіркотливі й летючі, як молоді ластівки, або сміливі та стрибучі й пустотливі, як кізки.