— Кому? — тихо запитав Остряниця.

— Мамі... — пропищало дівча. — Вони хорі лежать...

— То що, козаки, будемо хліб їсти? — весело поспитав Павлюк, набравши повні руки куснів.

— Будемо!.. Будемо!.. — врізнобій закричали діти, вихоплюючи з його рук хліб, і блискавично його з’їдали.

— Господи Боже мій... — зітхала біля печі баба Векла.

Діти простягали руки.

— Дайте ще, пане гетьмане!

— Хоч отакунький шматочок!..

— У мене братик не встає...

— А в мене мама...

Павлюк тицяв у худі руки кусні хліба.

— Їжте, їжте та ростіть пошвидше. Лицарі Україні ой як потрібні!

Діти ковтали хліб і знову голодними очима дивилися на гетьмана.

— Вище носи! — казав гетьман. — Здобудемо волю — буде вам і хліб, і до хліба!

— А завтра приходити, пане гетьмане? — питалися діти.

— Приходьте, діти, приходьте. Бабуся Векла вам спече хліба.

— Хоч би швидше завтра було...

«Завтра... Завтра, — думав Остряниця. — Завтра буде бій. Коли ми вистоїмо, то баба Векла спече їм хліба».

— А тепер розкажіть казочку, пане гетьмане! — попрохала дівчинка, котра сиділа біля Остряниці. — Про Телесика і бабу Ягу.

— Про Телесика! Про Телесика! — гуртом закричали діти.