— Тоді слухайте, — гетьман розгладив вуса і враз перетворився на доброго, мирного дідуся. — Жив собі дід та баба, старі обоє були, дітей не мали.

— Ляхи в них дітей забрали! — вигукнула дівчинка.

— Може, й ляхи, — згодився гетьман. — От бабуся й каже: витеши мені, діду, з дерева хлопчика. Дідусь і витесав з дерева хлопчика, бабуся поклала дерев’яного хлопчика в колиску. Встали вранці, а в дворі ходить хлопчик Івасик-Телесик.

— А хліба вони Телесику дали? — поспитала дівчинка.

— Дали, — сказав гетьман, — багато-багато хліба дали. І став у них Івасик жити. Щодень рибку ловив, а мати йому обідати носила.

— Багато хліба давала? — поспитав хлопчик, світячи голодними очима.

— Багато, — підтвердив Павлюк. — От баба Яга й надумала впіймати Івасика-Телесика.

— А чия баба Яга? — запитала дівчинка.

— Н-ну, наша... — зам’явся Павлюк.

— Е, ні! — заперечила дівчинка. — Баба Яга не наша, а лядська.

— А-а... Звичайно, баба Яга була лядською, — згодився гетьман.

— І підіслали її ляхи, щоб вона Телесика вкрала?

— Авжеж, що ляхи, — згодився гетьман. — Хто ж іще підішле бабу Ягу, крім ляхів?

Почувся вибух, приглушений віддаллю, шибки у віконці ледь чутно задеренчали... Павлюк вмовк на півслові, прислухаючись...

— Ось що, діти, — сказав він, зводячись, — казочку вам, коли живий буду, завтра докажу. А тепер розбігайтеся по хатах!

— Пане гетьмане, а ви проженете ляхів? — тоненьким голоском запитала дівчинка. — Я дуже хочу їсти.

— Проженемо, донечко, проженемо, — погладив її гетьман по голівці. — Для цього ми і взялися за шаблі, аби хоч вам більше не голодувати.

— Хліб везу-у-уть!

— Хлі-і-і-іб!

— Ура-а-а-а!