— Живемо!..

Все містечко висипало на вали. На вулицях тісно від козацького, селянського та міщанського люду, котрий на заклик гетьмана всю осінь сходився у Мошни. Павлюк та Остряниця ледве пробралися в гамірливому натовпі, що, здавалося, не мав ні кінця, ні краю. Повстанці підкидали шапки вгору й кричали: «Хліб! Хліб!» В голодному місті люди сиділи на мізерному пайку, тому з швидкістю блискавки поширилась чутка, що йде обоз в Мошни, повний зерна, і люд повалив навстріч, до міської брами.

— Пане гетьмане, з хлібом вас! — лунали вигуки. — З його милістю хлібом!

Місяць тому Павлюк відрядив Гордія Чурая трусити панські маєтки і будь-що роздобути збіжжя. І ось веселий полтавець повертається з обозом. Павлюк пильно придивляється до валки й хмурніє. Ні, щось не видно веселощів на засмаглому худому лиці козака. Він під’їздить до гетьмана з винуватим виглядом, опускає очі. Довго і, певно, без всякого бажання спішується, ще довше порпається біля коня, зрештою підходить, уникаючи дивитися на гетьмана. В кулак покахикує без причини. Павлюк переводить погляд на сани обозу, й серце його боляче стискається: порожньо. Гордій повернувся без хліба. Це вже й люд побачив, бо враз принишк. Вгамувалися крики, і, мабуть, кожний відчув ще більший приступ голоду. Павлюк мовчить.

— Пане гетьмане, — тягнучи слова, починає Гордій Чурай і дивиться кудись убік, мимо гетьмана. — Так я, значить, повернувся...

— Чого ж це ти, Гордію, невеселий і Полтави своєї не згадуєш?

— Хліба немає, — зітхає Чурай. — І в нас, кажуть, на Полтавщині голод. Всюди тепер зуби на полиці кладуть.

— А де ж той хліб, що ти навитрушував у панських маєтках?

— Та дещо витрусив...

— То де ж хліб? Чи ляхи відбили?

— Та ні-і... — тягне Чурай. — Роздав...

— Як роздав? — аж крикнув Павлюк. — Кому? Гордій з ноги на ногу переступає.

— По селах... Людям...

— Ти збожеволів, Гордію!

Чурай не витримує і кричить:

— На моєму місці кожен збожеволіє, як люд на волостях з голоду конає. Подивилися б ви, що твориться в селах! Люди як мухи мруть. Не міг же я кидати їх у біді. Ат! — зрештою махнув він рукою. — Карай мене, гетьмане, а тільки роздав я хліб. Віз його у Мошни... Мимо якого села не їду, як не таюсь, все одно люди якимось чином дізнаються, що я везу. Дітей пухлих на руках виносять... На коліна стають... Тільки очима світять... Просять, молять, кричать... Ну не міг же я... Хоч потроху, а давав дорогою. А що я мав чинити? Хай люди з голоду помирають, чи що?

— Але ж у війську немає хліба,— тихо мовив Павлюк.

— Що ми люди, що вони! — Гордій сердито бликнув на Павлюка — У нас хоч сякі-такі запаси, а там — смерть! Села вигибають, мертвих нема кому хоронити. Тільки собаки виють та гайвороння кряче. Що я мав чинити? От і роздав хліб до останньої зернини.