Вулицею шкандибала згорблена жебрачка в лахманині й трусилася від холоду. Забачивши гетьмана, спинилася, сперлася на костур, простягла посинілу кістляву руку з скарлюченими пальцями:
— Дай, паночку, хлібця... А я тобі пісеньку заспіваю. Про коровай весільний...
І, журно хитаючи сивою головою, затягла тремтячим моторошним голосом:
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
Під вечір у Мошни примчав гонець.
— Пане гетьмане! Скидан не прорветься, ляхи на хвості сидять! — мовив він, осадивши коня біля гетьманської хати. — До Ольшанки дійшов, а далі ні тпру ні ну! Цілий полк причепився!
Павлюк саме зібрав у своїй хаті сотників та старшин і викладав їм свої думки щодо завтрашнього бою.
— А що, пани-молодці, провітримось трохи та й Скидана з біди визволимо?!
Товариство, не кажучи зайвих слів, квапно посунуло з хати. На ходу натягнувши кожух, вибіг з хати і гетьман.
— Сурмачі! Сурміть збір!
Сяйнувши міддю, засурмили труби, і кличний звук: «Всі на коней!» — полинув над містечком. Розбурхалася Мошна, висипала на вулиці, заіржали коні, залементували люди... Піші загони, поблискуючи вилами і косами, вже шикувалися біля валів, заздро позираючи на верхівців.
— В похід виступають тільки комонники! — кричали сотники. — Ей, піхтура, не загороджуй вулиць! Все одно з конем не збіжиш!
— Це ви попробуйте своїми кіньми з нами збігти! — кричали піші.
По якомусь часі тисяча козаків уже вихопилась в сідла й невдовзі залишила міську браму. Павлюк пустив коня, тільки вітер засвистів у вухах. Звівся в стременах, припав до гриви.
— Ага-га-га!
Любив швидку їзду, забував тоді про все: і про гірке, і радісне. Наче на крилах летів. Розтягнувшись, козаки мчали за гетьманом, поблискуючи шаблями, рипів-скрипів під копитами сніг, прихоплений морозцем, і мерзлим груддям летів навсібіч... Туге холодне повітря дзвеніло крицею і сікло лице. День догоряв, снігова рівнина поволі синіла, кам’яніла від морозу, далекі ліси вже вкривалися сутінками. Попереду, куди вони мчали, здіймався дим, долинала приглушена віддаллю стрілянина. Вона то затихала, то знову спалахувала. Та ось вже пронеслися берегом Ольшанки, вихопились на згір’я й далеко в долині забачили побоїще в диму.
— На рівному ляхи наздогнали!.. — перемагаючи вітер, кричав Павлюку гонець. — Скидан змушений був табором стати... Саньми та возами оточилися козаки і б’ють по ляхах!..
Ще здалеку побачив Павлюк, що жовніри густо обліпили Скидана, аж чорно від них у долині! Але й козаки (це видно було по трупах жовнірів перед козацьким табором) добре трималися. Павлюк блиснув шаблею над головою: