— Ура-а-а-а!

— Ура-а-а! — понеслося долиною й відбилося аж ген у гаї.

І вмить вмовкло побоїще... Козаки, відірвавшись од рушниць та гармат, з надією озирнулися: хто ж там кричить? Жовніри, йдучи на приступ, спинилися й також придивлялися. Задні розшолопали, в чім річ, і почали непомітно відступати.

— Наші-і-і-і! — закричали козаки і, вихопивши шаблі, вибігли з-за возів... Павлюківці вихором пронеслися мимо табору і з ходу врізалися в гущавину жовнірів...

— Ага, пани ляшки, нападуть на вас оскоми, як скуштуєте нашої криці! — кричав Гордій Чурай. — Ану налітай, в кого шия тонка!

Миготіли шаблі, кричали жовніри, і сніг почав хутко червоніти. Скільки тривав бій, Павлюк не пам’ятає. Зрубавши кількох жовнірів, він оглянувся: ворога не було. Козаки з галасом ганялися по рівнині за жовнірами, котрі сипонули на всі боки, як зайці.

— Постривай, пане ляшку, тютюнцю позич на люльку! — не вгавав Гордій Чурай. — Та й прудкі ж які!..

Павлюк перехилився з сідла, витер закривавлену шаблю об труп жовніра, сунув її в піхви: решта вже й без нього обійдеться.

— Скидане? Де ти, полковнику?

— Я тут, гетьмане! — примчав Скидан на коні, розпашілий, збуджений, шапка аж на потилиці, очі горять...

— От налетіли, так налетіли!.. — вигукував він, блискаючи зубами. — Наче та буря!.. Ось таким би летом та до Варшави!

— Що ж це ти, полковнику, так довго барився?

— В Драбівці засидівся. А до тебе зібрався — ляхів біс приніс. Потоцький веде сюди чотири полки, це тисяч з десять вояків буде. Та коронна артилерія. До зубів ляшки озброєні.

— Де зараз Потоцький? — запитав Павлюк.

— Під Кумейками! Там його головний табір.

Павлюк помовчав, жуючи вус.

— Чекати його в Мошнах не будемо. Завтра вранці вирушимо на Кумейки і перші вдаримо! Скільки гармат привіз?

— П’ять корсунських та шість під Драбівкою в ляхів позичив. — Додав скрушно: — Пороху трохи везу.

— І в нас негусто. Так і не встигли селян озброїти. Нічим.

Бій уже затихав, козаки, розігнавши й порубавши жовнірів, поверталися до Скиданового табору, весело перегукуючись.