— Збирай, Карпе, своє господарство, та будемо завидна рушати. Людей, я бачу, в тебе чимало.

— По дорозі пристали, — відповів Скидан. — Хоч беззбройні, та ненависті повні! І не тільки чоловіки, а й жінки задніх не пасуть. До речі, я ось тебе познайомлю з своєю помічницею.

— Жінка? — здивувався Павлюк. — Загоном орудує?

— Ще й як! — сміявся Скидан. — Будь-якого чоловіка за пояс заткне. Славна молодичка, нічого не скажеш. І красуня, і відважна. Шкода, чоловік у неї загинув. Бідна, місця собі не знаходить. Вони ж любилися, як голубів пара. Тепер сама... — Скидан звівся в стременах, оглядаючи козаків. — Ага! Он і вона. Олено-о!.. Давай сюди, гетьман хоче на тебе подивитися!

Павлюк повернув голову й закляк у сідлі. Не вірив своїм очам. В шоломі й кольчузі, з шаблею при боці, до нього наближалася його далека і, як гадалося, навіки втрачена юність...

— Оленко... — прошепотів самими губами. — Невже це ти?

— Павло? — швидко запитала вона.

— Боже, скільки я тебе чекав... І шукав...

— А я, бачиш, сама прийшла. — Помовчавши, додала: — Забарилась, правда, та дорога з Бахчисарая неблизька.

Скидан здивовано на них подивився, легенько свиснув, пересунув шапку з потилиці на лоб і поїхав до табору, лишивши їх наодинці. Та вони навіть не помітили його відсутності.

— Оленко... — прошепотів Павлюк, наче в якомусь сні. — Не може бути, що це ти... В шоломі, кольчузі... І кінь бойовий під тобою. І гіркота в твоїх очах...

Перед ним сиділа на коні не юна тендітна дівчинка, яку колись Павлюк вперше покохав і котру несміло вперше поцілував... Ні, перед ним була змужніла жінка, схожа і не схожа на його Оленку. Хіба що карі очі... Але в очах не весела безтурботна радість, як тоді, а сум, біль, під очима — сині кола. Вуста міцно стиснені, в куточках уст залягли гіркі зморшки. Вона і не вона... Не такою уявляв Павлюк зустріч зі своїм коханням. Не кинулись одне до одного, не зашарілась Олена, навіть не усміхнулась. Вона далека від нього в цю мить. І чужа... Ніби й не було колись між ними палкого та щирого кохання... У Павлюка похололо на серці, коли відчув, що Олена вже не його, що він для неї чужий...

— Оленко?..

— Що, пане гетьмане?

— Але колись я був для тебе просто Павлусем. В очах її забриніли сльози.

— Що з тобою, Оленко? В твоїх очах стільки горя й печалі!

— Н-немає... — голос її затремтів, — Романа... Мого Романа...

Павлюк міцніше стис ногами боки коня. Вони таки й справді чужі. Він втратив її назавжди. А серце не хотіло вірити.

— Не осуджуй мене, що так сталося, — раптом квапно промовила вона. — Ми з тобою цілий вік не бачились. А що було — те за водою спливло. Ось так, Павлусику.