— Але я й досі тебе кохаю.

— Забудь мене, ради Бога, — тихо мовила Олена. — Я іншому віддалася... І була з ним щаслива. А вчора... вночі... він загинув. В селі Нетребах над Россю.

— Оленко!

— Мовчи!.. Я приїхала не до Павла, а до гетьмана Павлюка! Прощай, Павлусю, навіки! Здрастуй, пане гетьмане!

Була Зелена неділя. Зелена, клечальна, та ще й русальна... У вербовому вітті, що звисало до ставу, кувала зозуля. В ставу сплескувала риба... Павло стояв під вербою, а парубки сиділи колом і ліниво розглядали його з ніг до голови. Вони були, як на підбір, усі гарні, ставні, у вишиваних сорочках, різнобарвних шароварах, смушкових шапках. Наче князі. Павло боявся їм глянути в очі. Вони, парубки, господарі всіх гулянок і вечорниць, а він так собі, хлоп’я-пахоля.

— Ти диви-и, — ліниво тягнув котрийсь, киваючи на Павла. — І коли воно виросло? Вчора ж у пісочку ще гралося.

Парубки незлобиво сміються.

Зрештою озивається їхній ватаг Данило Гарбуз, молодий чорновусий і чорнобровий парубок.

— Надивилося товариство на цього хлопчака?

— Та вже й очі болять, — відповідає товариство. — Витягся хлопець. Вже не Павло, а цілий Павлюк!

— Товариство шановне! — урочисто починає Данило Гарбуз. — Хлопець нашого села Павло Бут, син Мини Бута, якому вже сповнилося шістнадцять літ, прохає нас прийняти його в наше парубоцьке товариство. Щоб він мав змогу ходити з нами на вечорниці до дівчат і більше не водитися з дітлахами. Чи так я кажу, хлопче?

— Так! — озивається Павло. — Прошу вас, шановні парубки, прийняти мене у своє товариство.

— Ти диви-и... — тягне хтось. — Молоко ще он на губах не обсохло.

— А ви не смійтеся! — Павло стискує кулаки. — Бо можу і боки вам нам’яти!

— Ох-ох!

— Го-го-го!..

Парубки ліниво регочуть на траві.

— Еге, та воно ніби й на парубка вже схоже!

— Де там... Підпарубчак!