— А будеш слухати старших? — питає Данило Гарбуз.

— Буду!

Парубки переглядаються між собою.

— А чого ж... Можна й прийняти...

— Приймаємо, хлопець він лепський, худої слави не має і наше чесне парубоцтво ганьбити не буде!

Данило Гарбуз легко схоплюється на ноги.

— Тоді, шановне товариство, коронуймо хлопця Павла Бута на парубка Павлюка. Та хай він уже з нами на гульки ходить.

...Увечері Павло частував парубків горілкою, частував уже як рівний рівних, як парубок парубків.

— Ну, Павлюче, виходь сьогодні на вулицю та назнавай собі дівчину! — ляснув його по спині Данило Гарбуз.

Та Павло вже давно назнав дівчину.

Того ж вечора подався на знайомий куток, де Мирошниченки мешкали. Ось і перелаз...

— Оленко!

— Ой, хто там? — почувся тоненький зляканий голосок.

— Це я, Павло...

— Цур тобі пек, отак налякав! — Оленка посміхалася.

— Оленко...

— Забув, як звати?

Він дивився на неї, боячись дихнути, на її ніжне, ще дитяче личко, на карі очі, в яких було стільки подиву і ще чогось весняного, незбагненного...

— Ти чого на мене так дивишся?

— А хіба ти засватана?