— Може, й засватана... — повела тонкою бровою.

— Та я тим сватам таких духопеликів надаю, що й дорогу на цей куток забудуть!

Тин затріщав під Павлюком.

— Божевільний, уже тин трощикує! — сплеснула Оленка руками, і її дзвінкий сміх так і полинув над вечоровим селом.

— А ти знаєш, хто я?.. — Павло аж випростався.

— Павлусик... — пирхнула Оленка.

— Еге, я вже Павлюк! І не хлопець, а парубок! — гордо вигукнув він. — Мене парубки коронували біля ставу.

— Ой людоньки, він уже парубок! — Оленка вдруге сплеснула руками. — Ця дитина вже парубок! Може, ти ще й на вечорниці побіжиш?

— І побіжу!

— Овва!.. Яке пахоля!..

Вона дивилася на нього широко відкритими чистими очима, в зіницях яких спалахували вечірні зірниці... І Павлюк незчувся, як обхопив її тоненький стан, несміливо ткнувся губами її щоки й відчув щось м’яке, ніжно-холодне, наче м’ята, але бентежне, досі йому незнане...

— Божевільне пахоля!..

Олена, зашарівшись, втекла, а він, щасливий і гордий, землі не чуючи під ногами, всю ніч ходив біля ставу та виспівував:

...В’їжджали в Мошки, як уже вечоріло.

— Оленко... Не треба плакати...

Їхні коні йшли поруч, Павлюк простяг руку і, ледь повагавшись, поклав Олені на плече.

— Я прошу тебе...

Вона раптом схопила його руку, притулилась до неї щокою, і він відчув, як йому на руку закапали сльози.

— Ти нічого не розумієш, Павле... — і відпустила його руку. — Мені світ без Романа померк... А нам з тобою не судилося...