— Коли я йшов у козаки, то не думав, що назавжди тебе втрачаю.

— І я не думала... — Олена дивилася прямо поперед себе, далека і чужа. — Я чекала тебе... Ти навіть не знаєш, як я тебе виглядала! А потім у село заскочили людолови. Зненацька, в неділю рано-вранці. Попіл з села лишився та руїни. А нас, дівчат, похапали яничарники, за коси пов’язали одна до одної... Я кричала... Тебе гукала... Коханим називала...

Павлюк ще нижче звісив голову.

— Одному Богу відомо, що ми зазнали по дорозі в люту неволю. Так я в Бахчисараї опинилася. На базар ті людолови нас вели. І тут трапився він. Викупив мене. Я була зла і жорстока. Я не хотіла бути нічиєю бранкою. Навіть його. Так я жила з ним півроку і... покохала його...

Довго мовчали, коні тихо ступали, порипуючи снігом. Містечко наче провалювалося в темряву. Ніби й білого снігу навколо не було. Гудів вітер, сухий, колючий, злий.

— Я розумію тебе, Оленко, — він помовчав, підбираючи слова. — Але все вже минуло... І ми знову разом... Вдвох...

Олена похитала головою:

— Ніщо не повторюється, Павле.

— Оленко...

— Я кохаю його... І ношу його дитину під серцем.

Олена оперіщила канчуком коня і зникла в темряві, наче її й не було... А в його вухах все ще дзвеніло:

Але співав не він, Павлюк, а хтось інший... Чужий. Незнайомий. Але щасливіший за нього...

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Того дня Потоцький слухав обідню («...прохав у Богородиці покровительства й, віддаючись під її захист, — зазначає в своєму щоденнику патер Окольський, — дав обітницю: в честь Богородиці спорудити вівтар у Летичеві»), як примчав гонець зі звісткою: до Кумейок ідуть козаки, йдуть «сміло й сердито», веде їх сам Павлюк, судячи з їхніх рішучих і гордих постав, козаки надумали першими розпочати вирішальну битву!

Польний гетьман хоч і був, за словами патера Окольського, надто богомільний (що, між іншим, не заважало йому вирізати цілі села!), а все ж, не дослухавши обідні, прожогом вискочив з похідної церкви.

— Коня! — молодцювато крикнув гетьман нарочито бадьорим голосом, аби не виказати своєї тривоги.

Йому підвели коня, допомогли сісти. Біля палатки юрмились офіцери, озиралися й перешіптувалися між собою.

— Моліться, панове! — аж надто голосно кричав гетьман. — Настав час! Поле під Кумейками стане полем нашої честі і слави! За мною, орли!

Офіцери, посідавши на коней, помчали слідом за польним гетьманом, так і не підтримавши його робленої бадьорості. Хоча Потоцький і вибрав зручну позицію під Кумейками, неподалік повстанської столиці Мошни, котру з одного боку захищали мочаристі болота з непрохідними драговинами та ще річка, а з другого, відкритого, боку велів загородитися возами, — все ж певності в перемозі не було. Офіцери неспокійно совалися в сідлах, гетьман м’яв свою бороду. А все тому, що козаки першими зважилися напасти на польський табір. Пся крев! Чи відають вони, що в Потоцького чотири полки й сильна артилерія з великим запасом ядер і пороху? Чи надто певні в собі? О, то кепська штука, якщо чернь згуртована і певна в собі!